Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

татарів злих, агарян невірних, в степу не помічаєм.

А коли й надалі так по степу блукати маєм,

То і військо своє згубим, і слави собі ніякої не придбаєм…

Бо бояться злії агаряни до чесного бою з нами стати:

Не хотять і близько до нас наближати,

А хотять же серед степу широкого,

На безводді і безхліб’ї нас змарнілих

Поодинці в полон імати,

У злую неволю турецькую завдавати,

Срібнії за нас гроші брати,

Гей, гетьмане Сагайдачний,

Батьку козацький!

Добре ти учини:

Проміж козаками,

України милої вірними синами,

Що найкращу сотню обери,

На оглядини перед війська пошли.

То нехай же вони самі серед степу широкого проїжджають,

Татарське агарянське військо в степу знаходжають,

Нас про теє чим скорше сповіщають!»

Тоді Сагайдачний, батько козачий, теє зачуває,

До короля такими словами стиха мовить, промовляє:

А немає в мене, пане найясніший, та поганої сотні,

Бо всі вони твої вірні слуги: усі в орла однакові діти!

А пошлю я, пане найясніший, хоть Харкову преславную сотню,

Бо не втерплять ясні соколята: чешуться їм молодії кігті!»

Полетіли ясні соколята,

Серед степу ворогів шукають,

Про свою недолю, своє безталання

В голови собі не покладають…

Гей давно, давно сеє вже бувало,

А немає на Вкраїні козачого серця,

Котре з тугою того б не згадало.

* * *

Ой у неділю рано-пораненьку хмарненько сонечко вставало:

Молодого Харка з товариством агарянське військо кругом облягало…

Не догледів молодий отаман, від обозу далеко одбився,

Як побачив ворогів заклятих - молодим завзяттям запалився.

Не помітив молодий отаман, що всю агарянську силу проти себе має…

Як помітив - нікуди подітись: кругом, як та галич, оступає!

Б’ється весь день преславная сотня,

Гей, та й другий вже день б’ється,

А на третій, в обідню годину,

Тільки півста козаків зостається…

Що у вівторок, в обіднюю пору,

Татарська стрілка Харкові у серце влучила:

Помутніли очі,

Очі молодецькі,

Почуває козак, що вже жити несила…

Почуває козак: останні хвилини він вже доживає…

Своїх вірних козаків,

Своїх милих братів,

Круг себе скликає,

Останнє своє слово до них мовить, стиха промовляє:

«Гей, друзі, молодці,

Браття козаки, запорожці!

Добре дбайте, барзо гадайте,

До останнього свої голови за рідну Вкраїну складайте,

А своєї лицарської слави не ламайте,

У злую неволю агарянську себе не оддайте…

А і виберіть же ви проміж себе одного,

Козаченька лейстрового,

Славного лицаря молодого.

То нехай він добре дбає,

Нехай же він ще живеє серце у мене з грудей виймає.

А і скинеться тоді козак той птахом пернатим,

Скинеться він соколом ясним.

То нехай він через військо агарянське перелітає,

Нехай же він чим скорше до гетьмана поспішає,

Допомогу вам посилає…»

А і присяглись козаки до останнього стояти.

А своєї лицарської слави не зламати,

У злую неволю агарянську себе не оддати.

Почали вони тут жереб проміж себе метати,

До гетьмана посла обирати.

Та впав жереб на козака лейстрового,

Юрка молодого,

Лицаря удалого.

Тоді Юрко молодий, козак лейстровий, добре дбав,

Харкові ще живому груди розтинав,

Живцем серце молодецьке із грудей виймав,

Ясним соколом, птахом пернатим, скидався,

До гетьмана чим скорше за допомогою поспішався.

Гей, летить Юрко ясним соколом,

Та вже і стомився…

Гей, спустився він, спочинути сів,

Та на дівочі очі й задивився…

Що спустився він на клин-дерево

У зеленому садочку,

Задивився він на красную панну,

Та на відьмину дочку.

І вродливая ж відьмина дочка,

І сама вже відьма злая!

Як та маківка, як рожевий цвіт

У вишневім садочку процвітає!

Ой і глянула на Юрка того,

Та й одразу його сподобала.

Не злякалася гніву Божого:

До очей своїх причарувала…

Та й забув козак, по що посланий,

Все на очі тії дивився,

А згадав тоді він братів своїх,

Як останній вже з душею розлучився…

Гей, давно, давно вже сеє бувало,

А немає на Вкраїні козачого серця,

Котре б з тугою того не згадало…

* * *

Гей, полягла вся сотня без єдиного,

Без Юрка зрадника уродливого…

До загину кожний з бусурманами рубався,

А ніхто в полон, неволю агарянську, не оддався!

Тоді стали ті козацькі душі на небі ся збирати,

Стали вони до Божого престолу приступати,

На зрадника Юрка жаль свій перед Богом виливати,

У Бога кари на його прохати…

«Ой, нехай же. Боже, Юрко зрадник собі щастя, долі не знає,

Нехай же він по вік-віку тую відьму кохає!

Нехай відьма молодая,

Розлучниця злая,

Повсякчас його не забуває,

Теж вірно кохає,

Щохвилини його бажає…

Та нехай же, Боже правий,

Той Юрко лукавий

Прихильного собі серця на всьому світі не знає,

Ні неньки, ні батька,

Ні сестри, ні брата,

Ні щирого побратима, козака молодого,

Ні вірного товариша, коня вороного.

Нехай же він й Україну свою забуває,

Нехай же він тільки відьму одну свою знає…

А як умре Юрко уродливий,

Наш товариш зрадливий,

То нехай і в домовині він покою не має,

Нехай же і з могили його та відьма викликає,

Вірно любить, кохає…

Тільки щоб у святу неділеньку він собі спокій мав,

Тихо спочивав,

А через те ше дужче того покою бажав…

Та нехай, Боже правий, доти він собі покою не знає,

Поки не з’явиться на світі козак лейстровий,

Товариш вірний, молодий,

Котрого та відьма щиро покохає,

А забути про своє козацьке діло не здолає…»

Гей, давно, давно вже сеє бувало,

А немає на Вкраїні козацького серця,

Котре б з тугою того не згадало…

* * *

«Еге-ге! - думає прадід, як останні згуки сумної думи затихли і зникли в нічному повітрі. - Так он він хто, той блідий козак! Так це я Юрка заклятого з відьмою розводив!» Та й заплакав бідолаха.

«Ох, Юрку, Юрку! - скаржиться сердега. - Виручив я тебе, ліг ти на вічний відпочинок в свою домовину, як і всякий добрий козак лягає, а на себе я лихо накликав, та до того ж і на рідну Вкраїну накликав його! І ніхто не оступиться за мною, на віки ганебна слава сполучиться з ім’ям моїм… А я ж пильніше життя свого, як святиню, беріг ту грамоту, я ж був добрий, вірний козак!.. А ще ж і обіцявся ти, Юрку, оддячити мені за послугу… Гаразд оддячив! Чого ж лежиш ти в своїй домовині?»

Гірко ридав прадід, коли гляне - стоїть проти його мертвий Юрко і крізь опущені вії