Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

«Прости мені, Петре, пробач, лицарю славетний! - каже. - Винен я проти тебе. Дуже вже прагнув я покою і не міг втриматись; як визволив ти мене, так одразу і ліг я… Добре, що згадав ти про мене і розбудив мене своїми сльозами».

Підвів прадід голову.

«Слухай же, Юрку, - каже він йому, - велика провина твоя була; заслужи її тепер».

«Визволить тебе, козаче?» - питає мертвий Юрко.

«Ні, - каже прадід, - не мене, а рідну країну виручи, захисти від ханського гніву! Захисти її, Юрку!» - заломив він, благаючи, руки. Забряжчали тяжкі кайдани, і став в’язень перед мертвим на коліна. «Що мені смерть? Не боюся я її, на те й козак я, а Україну рідну виручи, мученицю одвічну, і люд її Божий, от кого!.. Та ще побратима мого, і тих бідних невільників, що біля вежі спочивають…»

І впав прадід до мертвих ніг, і цілував їх, обмиваючи сльозами.

«Не плач, Петре, не моли мене, чистая твоя душа, все буде, як ти кажеш, все переміниться ранком, - одмовляє мрець. - І сам ти вийдеш на волю із вежі сієї, і всіх виручиш, кого бажаєш. Заплатить за своє чаклування старий Фазіль-Ахмет, що викрав у тебе гетьманську грамоту та послав її до Самойловича: спільник він відьмі тій, тому і мстився на тобі. Ну, не тужи, все гаразд буде! Спи собі, не турбуйся!» Сказав мертвяк - і сліду його не стало. А прадід одразу заснув.

XII

Ясно світить гарячеє сонце, обливаючи своїм палючим промінням і плесковаті покрівлі ханських будинків, і страшную вежу, і весь просторий майдан, куди біжить-поспішає орда подивитись, як розітнуть дикі коні козацьке біле тіло, як лютою смертю заплатить гяур [4], що насмілився так образити хана. Багато вже зібралось татар, тісно на майдані, як в церкві на Великдень, а все ще збільшується натовп, збільшується і галас - як те море клекоче весь широкий майдан. От і охорона вже йде, і мурзи поважні з’явились; мабуть недовго вже чекати, скоро й сам хан з’явиться, а там і в’язня приведуть.

Підбилося сонце ще вище, ще дужче пригріло, і замаячив, нарешті, на білому коні и хан з мурзами та беями; іде, голову похнюпивши, а з ним поруч і старий визир іде, осміхається нишком, чаклун, радіє… Під’їхав хан ближче, спинив коня, і махнув Фазіль-Ахмет пухлою рукою своєю. Привели тут диких коней, та таких баских, що четверо татар насилу держать кожного: так і горять їм злякані променисті очі, так і пашить з ніздрів пара гаряча! Махнув Ахмет вдруге, -- і пішла сторожа до вежі за в’язнем. Завмер, дух затаїв такий галасливий за хвилину до того натовп…

Тільки що це воно заворушились усі, зашепотіли один до одного, коли ще й в’язня не видно? Повернулись всі голови на один бік, придивляються, здивовані, до чогось, дивляться туди й мурзи, і хан сам, а товстий Фазіль-Ахмет зблід весь, затрясся, а потім посинів… Що таке трапилось?..

І бачать усі, - летить, поспішає якийсь невідомий «батир» на вороному коні, і везе він за сідлом в’язня. От наближається «батир», і вже вголос зашуміла орда, радіє, хоч і очам своїм не зовсім довіряє: орлом сизим летить улюбленець всієї орди, Кара-Мустафа, везе він зв’язаного Ахметку, сина старого визіра, і прямісінько до хана.

«От, - каже, - не повірив ти мені, хане великий, гнів свій поклав на мене, як сказав я, що зраджує тебе Фазіль-Ахмет; дивись же тепер сам! Поїхав я тоді і поклявся, що не покажусь я на очі твої, доки в руках не буду мати явного доказу провини визіра твого, - і не показувався. Тепер - ось де вона, провина його!»

І при всій орді подав Кара-Мустафа ханові до рук гетьманську грамоту, котру він одняв у Ахметки; і покаявся тут же Ахметка, що віз він ту грамоту по батьківському приказу до Самойловича; а Кара-Мустафа до того додав, що тільки чаклуванням злим міг старий візир замість грамоти положить, гетьманському послові очіпок жіночий, і що тяжко тим образив він хана.

«Не по правді, хане великий, посадив ти посла свого друга у темницю, - каже, - батир, не по правді хочеш ти скарати його лютою смертію. Хай боронить тебе Аллах і молитва Пророка від такої неправди!»

Обнімає хан вірного Кара-Мустафу, дякує йому, радіє, і візирем своїм робить одразу. Велить він шукати старого чаклуна, - вся орда вимагає йому кари, - та ніде його немає.

«Скарай його! - ґвалтує розлютована, палка орда, - скарай його тією самою смертію, що готував він, старий чаклун, неповинному послові!»

Кипить, хвилюється орда, хан гнівається, мурзи заклопотані метушаться, а немає ніде й сліду старого чаклуна: хто каже, що бачив, як чорний пес крізь натовп шмигнув, та и зник; хто знову божиться, що бачив, як чорна якась птиця, наче б то ворон, знялась та й полетіла… Звичайне діло, чаклун: як схотів, так і зник з очей…

Тільки, нарешті, тихше одразу стало: «ведуть гетьманського посла», - хвилею пройшло через весь широкий майдан, і ущух галасливий натовп. Повільно ступає в панцери закута сторожа, а посередині йде прадід, і сміливо, бадьоро дивляться його соколині очі. «Ну, - думає сердега, - виходить на те, що мені тільки приснилось, ніби Юрко визволить мене обіцявся!» І гірко йому, та не хочеться вмерти бравим козаком, як діди його і прадіди умирали!

«Тільки що ж це таке? - дивується він трохи згодом. - Невже ж таки не снилось мені, а й справді?»

Бачить він здивованими очима: іде йому назустріч сам хан з мурзами і беями, бере його, веселий, за руки, самі мурзи знімають з його кайдани, і вся орда його прославляє!

«Невже ж правда тому?» - дивується прадід, сам очам своїм не вірить, і одразу полізла сама рука в кишеню за люлькою, бо давно вже не курив козак.

«Пробач мені, славний козаче, - каже хан, - у всьому винен візир чаклун… Проси у мене, чого бажаєш, все для тебе зроблю!»

Вклонився прадід і одмовляє ханові:

«Пошли негайно допомогу гетьманові моєму вельможному, - говорить, - коли дозволяєш просити тебе».

«Сьогодні ж, - каже хан, - накажу орді сідлати коней та йти гетьманові на підмогу… Сам ти поведеш передовий табір з моїм сином Азаматом, а слідом за вами я й сам рушаю. А чого б ти ще хотів?»