Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

Вклонився прадід при тих словах аж до землі, та як підвівся, дивиться: що за чудасія? Всі на лиці змінились! Аж посинів Селім-гірей, сидить, напіввідкривши рота і нерухомо встромивши очі, а розлютовані страшні мурзи та беги за ятагани ухопились!

«Що за оказія?» - думає здивований прадід. Повернувся він до Ахмета-паші, дивиться, - і що б ви думали, люди добрі? - сам своїми власними очима бачить: тримає старий чаклун в руках замість грамоти заяложений жіночий очіпок, та ще й коливає ним, чортів син, перед самісіньким ханським носом!..

XI

Ой, та й міцні ж стіни старої татарської вежі, так міцно вимуровані, що кілько хочеш стріляй в них кам’яними кулями з самих величезних гармат, тільки на порох розсиплються кулі… Міцні й залізні товсті грати в вузеньких віконечках, не поїла їх ржа, не погнув довгий час, хоч і давним-давно вимурували ту вежу. І проклятий одвіку ланцюг не перержавів, а все так само спускається з стелі, все так само міцно охоплює козацькую шию, хоч струмками, цілими річками пролилися по ньому сльози людськії!

Не втекти в’язневі із старої вежі, і нікуди із неї не вийти, тільки до ката…

Сидить закутий в тій вежі прадід і ранком чекає лютої смерті… Розірвуть козака на чотири частини дикі степові коні, чорні ворони підберуть потім білі кістки козачі і рознесуть їх по всьому світу… Ой і рано ж радів ти, козаче, рано насміхався над проклятою відьмою, рано хвалився!.. Краще було 6 слухати добрих людей, не женихатись з кожною молодицею, яку тільки стрінеш, не розбираючи, чи відьма вона, чи ні, чи варта вона твоєї голови молодецької, твоєї лицарської слави… Не було б тепер того, не скінчив би ти життя свого у ката в руках!..

Та що смерть? Хіба ж боїться смерті козак, коли сотні разів бачив він її просто у вічі в військових походах і на герцях завзятих, де як спілі колоси пшениці під серпом котились голови молодецькі? Страшніше за муки і за смерть саму те козакові здавалось, що проклинатимуть його з роду в рід, поки и світ стоятиме, як зрадника, котрий прихильного спільника, могутнього хана, повернув на лютого ворога. Рознесуть тепер славу про його по всій Україні, і ніхто не оступиться за ним, ніхто не скаже, що не з доброї волі учинив він те, що урядила йому все злая відьма, бо кому ж таке і на думку спаде?

«Ой, та й кому ж ти довірився, гетьмане вельможний, батьку козачий, кого мав ти за доброго, вірного козака? - скаже кожний. - Хіба ж мало було в тебе вірних, сміливих молодців на твоїй Україні, що обрав ти такого?»

Так міркував прадід, і гірко ридав він, залізним ланцюгом прикутий. Пекучі були ті сльози, не приведи Господи і ворогові плакати такими сльозами, не дай, милосердний, нікому ніколи тих сліз на землі…

А вже і вечір стає тихий та погожий і золотом красить вузенькі віконця на вежі. Вже й зорі спалахнули в безхмарному небі і, співчуваючи, мигкотять крізь залізні грати, наче б то плачуть з бідолахою разом… З праці тяжкої, побрязкуючи ланцюгами, приходять бідні невільники і, стомлені, сідають біля вежі. І чує прадід, як ведуть вони проміж себе розмову про тихії зорі милої Вкраїни. «Ой, і хороше ж там, ясно, і Дніпро могутній реве, і вольная воля гарцює по степах безкраїх, і дівчата співають своїх чудових пісень!.. Ой, хоть приснись же ти нам, країночко рідни, хоть уві сні з’явись, - молять, - нам, невільникам бідним, що за тебе, незабутню, в тяжкую неволю дістались, волі і щастя в житті позбулися…» Плачуть, сльозами вмиваються, сіромахи, і прадід плаче разом з ними, хоть і не бачать вони його…

І чує прадід, кличуть вони старця прохожого, каліку безокого, що осліпили його татари в неволі, кличуть і просять: «Заспівай ти нам, старче Божий, рідную думу. Заспівай нам що-небудь, щоб хоч трохи серце розважити…»

І направляє Божий старець свою кобзу, налагоджує струни невільник сліпий. Ожили під його пальцями голоснії струни, затремтіло від жалібних звуків тихе вечірнє повітря, ллється тужливо, мов плаче, спів рідний…

Але що він співає?.. Ще ніколи не доводилось прадідові чути думи тієї, хоч і багацько чував він їх і вдома, по ярмарках та базарах, і на Запорожжі, серед веселого, вільнолюбного товариства; дивні, нечувані слова долітають до його крізь велетенський мур, і завмер козак, прислухаючись… І довго співає кобзар, довго лунає серед тиші нічної його старечий голос.

Гей, давно, давно вже сеє бувало,

А немає на Вкраїні козацького серця,

Котре б з тугою того не згадало…

Гей, ідуть ляхи на три шляхи,

А козаченьки на чотири,

А татари злі, бусурмани невірні,

Весь широкий степ вкрили…

Гей, ідуть ляхи на три шляхи,

А козаченьки на чотири,

Ідуть вони, як брат з братом,

Рука в руку, серце з серцем,

Спільна дума їх всіх обгортає.

Ой ідуть вони славний бенкет справляти:

Не червонеє вино, не міцнеє пиво кружляти,

А гарячу кров бусурманську будуть вони на землю проливати!

За землю христіанську піднялись козаки:

Хотять вони тюрми агарянські руйнувати,

Невільників бідних із неволі визволяти;

З тяжкої неволі,

З віри бусурманської,

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений

Повертати.

Гей, попереду та сам король їде,

Поруч його ясний королевич,

За ним слідом козаків веде

Сагайдачний гетьман Конашевич.

Ясне сонце серед неба стало, зупинилось:

Ще ніколи такої слави на землі не бачило,

Хоч од віку на землю дивилось!

Ой, і ржуть коні, ржуть вороні, аж земля двигтить!

Ой, блищать шаблі, блищать булатні, мов огонь горить!

Як гай густий списи стали, і світ заступили,

Як ті хмари корогви розкрились, все військо прикрили!

Б’ють литаври, сурмлять сурми, перемогу віщують!

Йдуть козаки, та все дальше у степ, недоленьки своєї не чують…

Гей, слава вам, лицарі славетні,

Що за волю братів своїх повстали!

Упокой, Боже, святії душі,

Що за хреста Твого свої голови поклали…

* * *

Ой, вже три дні і три ночі серед широкого степу вони проходжають,

А ніде татарського війська агарянського в степу не помічають.

То король гострими очима весь широкий степ озирає,

І до гетьмана козацького такими словами стиха говорить, промовляє:

«Гей, гетьмане Сагайдачний,

Батьку козацький!

Вже три дні і три ночі ми по степу широкому прохождаєм,

А ніде ми