Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

і чорнооких красунь з веселої Польщі й Русі, або дорогі хутра московські і всяку здобич коштовну? Ні, навіть коні, і ті ржуть нетерпляче, риють під собою землю стрункими ногами!

Зрадів старий хан, і радіють вмісті з ним його вірнії слуги. Одягають беги і мурзи дорогі халати, затикають за пояси криві ятагани, осипані перлами та самоцвітами, бо пишную зустріч хоче влаштувати хан посланцеві свого приятеля, хоче показати і друзям, і недругам, як шанує він приязнь і високо ставить відвагу гетьманську. І дарунки вже готує хан для гетьмана: шаблю дамаську, на котрій золотом вибито, так і горить на сонці, саме премудре речення Корану, і коштовне сідло, все розшите золотом і оздоблене бірюзою. А хто ж не знає, що слідом за такими дарунками зараз же й сяде орда на свої баскі коні? І весело через те добрим воякам: як орли полетять вони з ханом допомагати гетьманові! А веселіше всіх Азаматові, молодому ханському синові: не бував він ще ні разу в походах!

Один тільки Фазіль-Ахмет-паша не радіє, хоть і боїться виявити свій смуток перед ханськими вірними слугами. Ои та й хитрий же дід, як лисиця хитрий старий Ахмет-паша! Приязно осміхається, підтакує, як та лисиця підлещується голосом медовим до прадіда, а чорна гадюка так і ссе його серце, а в глибоко запалих очах так і мигкотять злі вогники з-під густих сивих брів. Багато про нього дечого розказують проміж людей: балакають, що ненавидить він гетьмана, тягне руку за Самойловичем, потайки з Москвою стосунки підтримує; балакають, що Й подарунки надсилають йому з Москви!.. Та не знає того хан; наблизив до себе пашу, головою над всіма настановив… Не любить його орда, ненавидить та боїться: ніхто й слова проти його вимовить не сміє. Був один такий «батир» славнозвісний, Кара-Мустафою прозивався; насмілився він проти Ахмета повстати, перед ханом його на чисту воду вивести, та викрутився, як в’юнка гадюка, Ахмет, на самого Мустафу набрехав, і положив на «батиря» великий хан гнів свій. Осідлав тоді Кара-Мустафа коня вороного, та Й поїхав світ за очі на тугу всій орді, бо всі любили сміливого «батиря». З того часу й чутки про його нема ніякої в орді: чи живий, чи загинув, ніхто того не знає; а Ахмет-паша прибрав до рук усю владу, бо в усьому довірився йому хан. Ходить в орді поголоска, що зачарував він хана якимись чарами нечистими, кажуть, з шайтаном спізнався старий паша…

Та не знав сього прадід, і на думку йому не спадало того: довірився він спритному чаклунові, знавшому, як баки забити; радий він був з того, що доніс його Господь до хана, і довіз він гетьманську грамоту, що прихильно вітала його орда, і за радістю своєю ні про віщо не дбав: тільки Богові дякував, та над погрозами старої відьми сміявся! «А от же і не рознесли моїх кісток ворони чорні, як загрожувала та, - думає. - Довіз-таки я грамоту, а коли Господь допоможе, то ще й побратима визволю, аби живий він був!»

Міркує так собі прадід, думками багатіє, а тут Ахмет-паша і кличе його до хана:

«Іди вже, друже, - каже, - сам ясний хан зве тебе перед очі свої. Любить він твого гетьмана і скоріше бажає прочитати його грамоту. Приготуй її», - каже.

Розпоров прадід в своєму жупані підкладку, куди зашив був він гетьманську грамоту, намацав рукою пакунок і пішов за пашею до хана.

Пишні ханські палати! Скрізь розписано, розмальовано, золотом поцяцьковано, і такими все хитрими візерунками, що й не зрозумієш, як і виводили їх маляри: ніяка жінка самою тонкою голкою не вишила 6 на полотні таких узорів, хоч би й сто років вишивала! «Не кожний і повірив би, коли б розказати, - думає прадід. - Одного злота скільки пішло, а про фарби вже й казати нема чого!»

Іде прадід слідом за пашею, а навкруги все мурзи та беї, в оксамитових халатах, один другого краще вбраний, один другого поважніший: стоять і дивляться на його, перекладаючи руки з серця на чоло. Як хто, то й злякався б серед такої пишноти; та не з тих був прадід; іде собі, сміливо ступає закаблуками по дорогих килимах, таких же барвистих, як і розмальовані стіни, як і вбрання величних беїв.

«Ну, друже, причепурись тепер, - каже Ахмет-паша, як підійшли вони до дверей, де стояла сторожа, озброєна шаблями і келепами, - зараз перед ханом станеш».

Сидить хан на парчевій подушці, навхрест ноги заложивши, курить люльку з довгим чубуком, а круг нього стоять найповажніші в орді мурзи, всі в золоті та оксамиті, всі сивовусі та суворі. І сини ханові тут же; а ззаду варта стоїть з блискучими топірцями, з довгими списами, і все навкруги так блищить і сяє, ідо в прадіда і в очах замигтіло, не знає, куди йому й дивитись. Проте не злякався козак, не осоромився: вклонився він низенько ханові і синам його, і мурзам старим і сміливо став перед хана.

«От, великий хане, - каже, вклоняючись, Ахмет-паша, - привів я по твоєму наказу посла од приятеля твого, гетьмана України. Чолом тобі б’є гетьман».

«Скажи послові, - каже хан паші, - що радий я його бачити і дякую моєму приятелеві за привітання. Спитай його, - каже, - як ся має ясний гетьман т»

«Здоровий гетьман, - вклоняючись одмовляє прадід, - і велів тебе поспитати, як і твоє ханське здоров’ячко?»

Умів таки прадід слово промовити, що й казать! Здатний на все був.

«І ми здорові, слава Аллахові, - каже хан, - і частенько згадуєм нашого приятеля. Як то він там поживає?»

«А так поживає, - каже прадід, - що часом і галушки з салом не йдуть йому в горло… Прислав оце до тебе прохати допомоги».

«Ми повсякчас напоготові подати допомогу своєму приятелеві, - каже хан. - Казав мені паша, що в тебе й грамота до мене є від гетьмана?»

«Аякже, - одказує прадід, - є». І по сій мові засунув він руку під жупан. - Ось де вона!»

«Ми раді послухати; грамота приятеля для нас найкращий гостинець, - одмовляє хан. - Візьми її, Ахмете, у посла, та прочитай, що пише нам гетьман».

А прадід, щоб ще більше піддобритись до хана, до гетьмана його навернути, вклоняється ще раз низенько та й каже:

«Повір, ясний хане, що нікому ще не посилав гетьман таких грамот; одному тобі тільки, бо шанує