Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

«Сухорлявий, високий, з одним оком», - каже прадід.

Аж підскочив жид від тих слів.

«Ой вай, з одним оком?!» - сплеснув він руками і повернувся вже передом до прадіда:

«З одним оком! - кричить, і очі вирячив з ляку. - Козак з одним оком?!. Ой вай, ой вай!» - і захитав жид головою.

«Чого ж ти репетуєш? - і сердиться, і дивується прадід. - Що за біда, коли з одним оком? Зате козак добрий!»

«Ой, ви не знаєте, ви нічого не знаєте, коли так кажете! - Голосить жид, хитаючи головою. - Тут таке діло трапилось, таке діло!.. Ой вай, з одним оком!..»

«Та не тягни ти, опудало чортове!» - скочив розгніваний вкрай прадід, і так стукнув по столу кулаком, що жид аж присів на місці.

«Ой, і не лякайте ж мене! - просить. - Навіщо вам мене лякати? Краще від того все одно не буде»,

«Та яке ж діло трапилось? Кажи!» - кричить прадід.

«А таке діло, пане ясний, - каже жид, - таке страшне діло, що пан не злота повинен мені дати, а два злота, і не два злота, а цілих три злота…»

«Ну, бери три, тільки не томи, Іроде!» - каже збентежений прадід, кидаючи йому гроші.

«І навіть не три, пане, злота, а чотири… Ну, нехай буде три, нехай три! - заспішив жид, помітивши загрозливий рух прадіда. - Так пан про козака з одним оком питає?»

«Так», - каже прадід.

«І куди він подівся?»

«Еге ж, про те саме, Іроде!»

«Не гаразд він подівся, пане… - одмовляє жид, хитаючи головою і цокаючи губами. - Ой, зовсім таки не гаразд…»

«Та доки ти з мене будеш душу вимотувати? - увірвався, нарешті, прадідові терпець. - Ну, слухай же сюди, вухо свиняче: не зійти мені з сього місця, коли я не перехрещу тебе, та ще Й пейси обріжу!.. Кажи до діла!» - і підняв прадід для хреста руку.

Скорчився жид, злякався. «Тривайте, - кричить, - я все розкажу… як чесний жид, все!.. Відома річ, не гаразд подівся, коли його вхопили Ромодановські стрільці та сердюки Самойловича!»

Так і присів прадід, навіть очі йому на лоба полізли і люлька трохи з рота не випала.

«Брешеш, жиде проклятий! - каже, ледве дух переводячи. - Відкіля ж вони взялись?»

«Відкіля взялись? А хто ж їх знає, відкіля, - каже жид. - А тільки вже кілька днів нишпорили вони тут, щоб послів гетьманських спіймати».

«Так от кого напустили на нас відьми прокляті!» - думає прадід, і занило його козацькеє серце; самі знаєте, чи легко воно козакові товариша вірного втеряти, не оступитись за його гострою шаблею… «Ге, - думає бідолаха, - та навіщо ж мені і шабля гострая, навіщо мене й козаком називати, коли я за побратима свого не заступився? Ну, та може ще й бреше жид!»

«Як же вони його вхопили?» - питає.

«А так, пане, вхопили, та й більш нічого, - одмовляє жид. - Натовпом наскочили, ну і взяли… Дуже бився козак шаблею; може б і не взяли, коли б йому ноги міцніше стояли».

«Не пив він, од одного тільки духу сп’янів, сердега», - сумно зітхнув прадід і голову похнюпив.

«Пхе, - кепкує каторжний жид, - може й від духу, тоді й нюхати не треба було… Навіщо ж він нюхав?»

«Поневолі нюхатимеш, коли чорти варенуху варять, щоб їм горлянку нею спекти! Так коли ж вони його взяли, душі закляті?»

«Позавчора вночі взяли, пане», - одмовляє жид.

«Як то позавчора? З глузду ти зсунувся, чи що, жиде? - не вірить прадід. - Адже ж тільки вчора над вечір ми попали в це чортове гніздо? Сієї ночі, виходить!»

Знову сміється гемонський жид.

«Ну і пан же ж мабуть добре понюхав, - каже, - коли й день згубив. Не сієї ночі, а ще позавчора».

«Та й спав же я, - дивується прадід, - от так спав, коли жид не бреше! Навіть побратима проспав! Так і віддав його, беззахисного, Самойловичевським зрадникам, прости, Господи! Чи не диявольська омана?»

«А ще треба панові сказати, що й другого козака шукали, - каже жид, - бо їх було двоє; тільки другого ніяк знайти не могли… Ї чого тільки вони не робили, щоб я їм сказав, де ще другий козак; і кричали, і стріляли… таке виробляли, таке, що видима смерть мені приходила, навіть гірше смерті… а я все-таки так і не сказав де другий! Навіщо, думаю, казати їм? Нехай собі стріляють… Ясний пан, думаю собі, як прокинеться, то мені за те ще злота дасть… бо зразу видно, що пан хороший!»

Не видержав тут прадід, заплакав… Вийняв з рота люльку та и залився гіркими, як дитина мала.

Ой, та й гіркі ж козацькі сльози, так і палять вогнем! Коли 6 знав він, куди повернули вороги його, так і полетів би орлом визволяти товариша! Пропадай, голова козача, все одно доведеться положити її серед степу широкого! Сам налетів би на цілий таборі. Та не знайти сліду в степу, і далеко вже, мабуть, за добу втекли вороги…

«Нічого не вдієш, - думає, плачучи, бідолаха, - треба тепер самому везти далі гетьманську грамоту. Нахвалялася відьма проклята, та вже що буде! Побачимо, чого ще накоїть вона… А коли не розклюють мого тіла ворони чорні, коли повернуся назад, нехай земля мене не прийме, як не полечу я визволяти товариша, аби тільки живий він до того зостався».

Потужив він ще трохи, кинув жидові гроші, осідлав вороного та й полетів далі степом широким. «Хвала Богові й за те, - думає, - що залишилась у мене грамота гетьманська, не дісталась ворогам!»

Ну, і попадись йому під той час вороги: от би попрацювала стара батьківська шабля!

X

Метушиться люд на ханському дворищі. Багато всяких чуток ходить із вуст до вуст, і радіють навкруги двораки ханські: приїхав посол од гетьмана України, приятеля ханського, привіз од його грамоту, кличе орду на спільний кривавий бенкет. А давно вже сверблять у «батирів» руки, давно простягаються до кривих шабель: надокучила вже «батирям» згода. Та й чи статочне воно діло сидіти добрим дітям пророка під дахівкою, слухати, як сперечаються проміж себе ревниві жінки, коли є на світі степ широкий, де можна слави молодецької зажити, єсть гострі криві шаблі і стрілки летючі, котрими можна здобути золотоволосих