Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

аж тут, у баварських лісах, і з тим вояцтвом має робити якусь пропагандивну політику, якої зроду не любив.

Політвиховник Зорян, що займався при його відділі пропагандою, і командир куреня майор Байда кілька днів перед вимаршем на Захід відійшли на нараду до командира Рена, і доля їхня невідома.

Громенко поглянув на своїх вояків, і їхній виснажений вигляд ще побільшив його журбу. «Та тут треба, - майже сказав він уголос, - авт Червоного Хреста, щоб відвезти їх усіх до шпиталю, а не думати про якусь запляновану пропаганду на Заході».

Сьогодні доведеться зустрітися з американською військовою залогою в Німеччині. Цікаво, як вони нас приймуть?

А може, той вірний союзник Москви схоче передати нас москалям?

Та того він найменше боявся. Підсвідомо він навіть бажав, щоб так сталося, бо щойно тоді була б пропаганда такого розміру, яку він цілком компетентний плянувати.

І він уже, на всякий випадок, почав собі уявляти:

«Нас везуть на військових автах у напрямі сходу. З нами досить велика депортаційна американська залога. Ми покірно ідемо перших кільканадцять кілометрів, а потім - одчайдушний бій і кількадесят сучасних нащадків Джорджа Вашінгтона відсилаємо до св. Петра. Тим, бодай частково, сплатили б борг за американське спілкування з Москвою і за кривду Україні та іншим поневоленим народам, що її вчинив їм президент Рузвельт. О, тоді була б пропаганда! Про неї напевне заговорив би цілий світ».

Думку командира перебив регіт сотні.

Вістун Павук надумав інакше:

- Підлої німоти він не буде чіпати, а поїде до багатого вуйка до Америки і там пошукає собі американку.

Командир підходив до сотні. Вів повеселішав, ще раз упевнився, що зовнішній вигляд повстанців не віддзеркалює їхнього морального і бойового стану.

Взагалі його й не дивувало, коли довідався, що стрільці так само думають, як і він; що більше - вони вже наполегливо шукають способу, як заховати, в разі обшуку, свої пістолі, гранати, ножі та бритви на випадок депортації.

Готування повстанців до незнаного майбутнього перервало гуркотіння авт американської військової колони, що в бойовій поготові посувалася дорогою з міста Пассав у бік лісів. Про цю колону вже звітував стрілець Джміль, що перший запримітив американське військо.

- Напевне, повідомив отой німець із млина, де вояки вчора купили трохи борошна, - сказав командир і нарядив:

- Друже Рубач, покличте командира Лагідного і бунчужного Соколенка до мене!

Незабаром троє старшин почали плямувати зустріч із тими незнаними американцями.

РОЗДІЛ 38. ЗУСТРІЧ ІЗ «НОВИМ СВІТОМ»

Сьогодні вже третій день, як сотня перебуває поза роздутими кордонами московської імперії. Стрільці вже вдруге їли трохи зварене на вогні німецьке борошно, заощаджене під учора.

Повстанці жартували:

- Порейдуємо по Німеччині, Італії, Швайцарії, та й вернемося знову на Україну.

Командирові тепер не до жартів. Він, що завжди бував спроможний рішати у завзятих боях, не раз за секунди, чомусь вагався. Бажав би поради від Проводу, але це ж майже неможливе.

Контакт із Проводом можна було б нав'язати, вистачило вислати двох чи трьох зв'язкових, але вдержати зв'язок значно тяжче, треба щонайменше кілька днів, а відділ не може таборувати на одному місці, бо за ним слідкують американці.

У касі сотні не залишилося ані доляра і довше перебування у лісах Західньої Німеччини вимагало реквірування в німців харчів. А це вже не належало до доброї «пропаганди», тим більше, що завдання рейдуючих сотень ясне: іти на Захід і пропагувати нашу боротьбу, яку так старанно, за всяку ціну, приховувала від світу Москва.

Після короткої паради із старшинами, сотник Громенко передав команду сотенному бунчужному Соколенкові, а тоді із своїм заступником Лагідним вийшов на дорогу і поволі рушив у напрямі міста Пассав.

Не пройшли вони й двісті кроків, як перед ними спинилося польове легке авто-джип, а в ньому п'ятеро американців із військової поліції (МР). Американці щось нервово жували, що викликало досить погане враження, і настирливо щось питали їх незрозумілою англійською мовою. Один із них щось рапортував польовим радіо, а інші обступили старшин УПА і вимагали від них здати зброю, показуючи пальцями на пістолі.

За короткий час після радіорапорту до старшин УПА з великою швидкістю наближалось двоє авт американських старшин, а за ними їхало біля тридцяти вояків залоги і військової поліції.

Вони спинилися посеред дороги, а з авта вийшов гарний на вигляд полковник. Він подав руку командирам Громенкові й Лагідному і заговорив до них досить доброю німецькою мовою. Побачивши, що в командирів УПА порожні кобури, він негайно наказав військовій поліції повернути їм зброю.

Звернувшись до Громенка і Лагідного, говорив:

- Ми пильно слідкували за вашим рейдом і сподівалися вас уже кілька днів тому. Чи ви з групи Бурляка чи Гломенка?

- Я командир сотні, Громенко, а це мій заступник Лагідний. У лісі таборує моя сотня, - відповів Громенко.

Полковник дуже зрадів. Перепросив старшин УПА і почав щось розповідати своїм старшинам, згадуючи кілька разів прізвище «Гломенко».

Незабаром усі рушили пішки в напрямі таборування сотні.

Тепер американський старшина засипав командира Громенка питаннями:

- Скільки вас? У якому стані ваше військо?…

А одне питання звучало так:

- Чи не підкуповували ви чеських старшин, щоб перепустили вас через їхню територію?

- Так, зброєю, - з усмішкою відповів Громенко. Соколенко за той час привів сотню ближче дороги, де вона зупинилась у густому лісі. Повстанців не було видно, але вони бачили на дорозі своїх командирів, а з ними й чоту американського війська.

Командир Громенко дав знак рукою, щоб сотня підійшла до нього, тоді повстанці почали виходити з густого в рідший ліс. Їм назустріч поволі й обережно підходили американці у напівбойовому поготівлі.

А повстанці, приглядаючись їм, не могли вийти з дива: що ж це за військо? Мундири зелені, рукавиці білі, пояси білі, а до цього чудернацтва ще й кожен з вояків щось нервово жував.

Два відділи сходилися, мовчки, все ближче й ближче.

Упіст Нічний не витримав і голосно сказав:

- Ох, брате! Якби так пустити їм кулю біля вуха, то рвали б на всі боки!

Ціла сотня вибухнула голосним сміхом. Американці не розуміли, що сказав Нічний, але сміх повстанців змінив їхній настрій.

Ще кілька кроків і почалося стискання рук.

Радіопередавач увесь час щось говорив через польове радіо. Незабаром з'їхалося ще більше авт із військовими і цивільними, видно, агентами. Один з них дуже швидко говорив якоюсь слов'янською мовою і захоплювався повстанцями. Це був серб.

- Чекай, братку! Говори повільніше! - спинив його упіст, що колись служив в Українській дивізії і деякий час перебував у