Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

Розділ вісімнадцятий

П'ятнадцятирічні брати Шумеї із снятинського передмістя, двоє з небагатьох покутських посполитих, вихопилися з вогню, що перед досвітком одночасно запалав із трьох боків міста; осінній вітер зривав полум'я й переганяв червоні язики з дахів на дахи, солом'яні стріхи займалися, мов смолоскипи, вогонь стугонів, наче в гуті, роздягнені, з маленькими дітьми на руках погорільці розбігалися увсібіч, однак коротка була їхня втеча: в Снятині татари не брали ясиру, не грабували добра, лише ганялися на конях за втікачами й стинали голови кривими шаблюками, немов заповзялися не залишити жодної живої душі в цьому християнському місті, з якого в серпні 1620 року вирушило до Ясс вісім тисяч озброєного до зубів польського війська і п'ять тисяч реєстрового козацтва, щоб зупинити під молдовським селом Цецорою сто тисяч турецьких спагіїв Іскандер-паші й незчисленну буджацьку орду татарського хана Шагін Прея.

Тисячі турків і татар полягли у цій битві, та не встояло польсько-козацьке військо: коронний гетьман Станіслав Жолкевський і козацький регіментар Михайло Хмель поклали свої голови на цецорському полі, їхнє військо було вщент розбите, а недобитків, разом із сином Хмельницького — Зіновієм-Богданом, татари забрали в полон.

Ординські чамбули помчали Волоським трактом, допали до Заболотова, Коломиї, Тлумача, Калуша й Войнилова, безкарно взяли велелюдний ясир, звернули на Чорний шлях і під зиму подалися із здобиччю до Криму.

Утікачі зі спустошених міст переходили групами й поодинці в угорську й волоську землі й там пропадали, а Гриць і Мацько Шумеї пішли в бік Карпат і йдучи все допитувалися в поселян, у яких гірських місцинах заховалося вільне гуцульське плем'я, щоб долучитися до нього задля оборони перед татарами та й ближчими розбишацькими сусідами, а їм залякані пожильці розказували, що гуцули живуть десь май далі, і так брати перейшли через Соколівку, Буковець, Устєріки, вже й до високогірного Красноїлля добралися, а їм і тут говорили зустрічні люди, що гуцули — май далі; врешті втікачі опинилися в Головах — останньому перед Чорногорою селі, й мешканці цього поселення, до яких ще не дотягнулися руки панів Язловецьких, Яблоновських, Шумлянських і навіть найжорстокіших Куропатвів, які володіли Пнівським замком і безмежними гірськими просторами довкруж фортеці, — назвали себе гуцулами.

Я, граф Казимир Цетнер, нинішній володар Пнівського замку, розпочав цей денник на Спаса 1796 року, вже за нашої матінки Австрії, коли опришківська колотнеча, яка розпочалася з братів Шумеїв, схлинула й фактично завмерла з кончиною Олекси Довбуша, бо тих дрібних розбишак, що пішли після нього, в рахубу не беру — з ними я, зрештою, домігся примирення… А от про криваві баталії моїх попередників Куропатвів напишу те, що чув від старих людей.

Не маю найменшого наміру в своєму деннику глорифікувати карпатських збойників — дехто з наших писак пробує романтизувати їхні походи та виправи, я ж з нападниками воював і готовий воювати й далі, проте до поспільства, мені підлеглого, намагаюся бути якщо не прихильним, то хоч вирозумілим і дрібку милосердним, а тому мене опришки, можна сказати, ні разу поважно не зачепили, бо люд на мене їм не скаржився; я впевнений, що й сьогодні гірські ґазди готові гарантувати мені безпеку…

Ну а пан Алєкси Куропатва ніякої міри в захланності й жорстокості не знав, за що й поплатився… От якби йому мій розум: таж до мого замку кожної Покрови сходяться видимо-невидимо леґінів відсвятковувати своє вояцьке свято, що вже давно перестало бути бойовим та кривавим; нині присмирнілі опришки задовольняються буйними герцями, палять собі з пістолів для потіхи й галайкають на всі гори; скільки то я бочок чеського пива викочував гультіпакам, щоб їх заглагоїти… А той безбожний Куропатва тільки й знав, що прокладати хресну дорогу із шибениць від Пнева до Надвірної!

Так загордився пан Куропатва, що, як той казав, і через бороду не плюне… Мав повні куфри грошей, а ще й у заграничних банках відкрив карколомні рахунки — то й замок у Пневі збудував, а кожна фортеця, звісно, горне до себе довколишній край. Скуповував пан Алєкси в зубожілих магнатів, котрі в карти програлися, потрібне й непотрібне майно і не всьому вмів дати лад, проте безупину палила його маєтна гарячка. У графа Скарбка закупив уторопські соляні жупи, у магната Пашковського — бані Слободи Рунгурської: жупники возили його сіль аж у Полтаву, Суми й Ніжин; скупив усі до одного тартаки й лісосплави від Шибеного до Кутів; орні землі віддавав у оренду сільським отаманам, а підупаді солеварні — жидам, села обставив корчмами, в яких не один маєтний гуцул за горілку полонин позбувався; бувало, що гонорові ремісні люди — ткачі, кушнірі, шевці, зваричі ставали враз жебраками, навіть фудульні ковалі пропивали свої кузні з усім реманентом, — й куди було їм подаватися, як не на розбій… Та дійшли врешті Куропатвині руки й до вільних гуцулів у Головах, які зроду-віку не знали, як виглядають пани.

Спершу скасував Куропатва у Головах руське право, за яким гуцульські села володіли лісами, полонинами, а на чолі громади ставили свого отамана, — й замінив його правом польським: запровадив фільваркові господарства, і хто не хотів іти на панщину, мусив сплачувати податки то грішми, то натурою, й посунули в Голови комісари, присяжні, економи й посесори…

Й сталося те, що мусило статися. Головецькі ґазди звернули враз увагу на братів-близнюків, які прибилися з Покуття чи не два десятки років тому або й більше, жили бідно й ходили до маєтних господарів на поденщину; були вони чесні, працьовиті й мовчазні. Заговорили аж тоді, як розпаношився Куропатва в Головах: а чи мусимо терпіти, а чи нема в нас топірців, келепів, пістолів і кремінних рушниць, з якими ходимо на ведмедів і турів?.. А чи то далеко той Пнів, та й чи не збудований замок людськими руками — а в нас хіба ратиці, а не руки? І чи не можемо ми виставити патрулів на головецьких межах?

Слухали братів старші ґазди й леґіні — головами похитували, бо правду мовили близнюки: наша це земля, не панська! Збиралися по неділях біля церкви за дзвіницею, балакали, сперечалися, й небавом почали поговорювати між собою ґазди, що мають рихт брати, видно, їх сам Господь послав у гори — однакових, мов дві краплі води, і це теж Божий палець: якщо один упаде, другий — такий самий — поведе за собою громаду.

Від напасти не пропасти: біда біду несе, бідою й поганяє… Гутірки братів-близнюків з головецькими ґаздами за дзвіницею ставали щораз голоснішими, щораз тверділе й вимогливіше