Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

Ватаг Мочерняк вернувся з Прелук і докінчив розповідь про Калину. Вранці Данило зійшов з гір у Явірник і з обличчя матері відчитав, що вона має для нього приємну звістку.

«Хтось приходив, мамо?» — спитав з надією в голосі.

«Була Оленка із Зеленої, така файна, як ружа…»

Спаленів Данило й запитав перегодя:

«А куди пішла?»

«Хіба я знаю? Казала, що в жаб'євській редакції працює, а може, й до Львова поїхала — студентка ж вона».

Довго мовчав Данило, придивлявся до матері, й не могла вгадати Федора — радий він з такої новини чи ні. Й, ніяковіючи від його погляду, спитала:

«Чого так придивляєшся до мене, сину?»

«Хочу відгадати, якою була моя баба Калина».

«Усе вже знаєш», — проказала скрушно Федора.

«Не все, мамо. Хтось із нашого роду жив ще перед Калиною й Петром».

«Та певно… Але так можна допитатися до Адама і Єви».

Посміхнувся Данило, обняв маму й попросив:

«Приготуйте мені щось перекусити, я ще нині доберуся до Коломиї і, може, встигну на нічний поїзд до Львова».

…Вагони плавно похитувалися на рейках, заколисували, навіваючи дрімоту, й Данило їй не опирався: крізь вікно до купе вривалися швидкоплинні кадри із зовнішнього світу, закутаного в передвечірній присмерк, то тут то там на мить з'являлися білостінні села, які шпарко відлітали в космічні незвісті й назавше зникали — безслідно змітав їх шалений вихор, що мчав у протилежний від руху поїзда бік; площина землі оберталася довкруж невидимої осі й виносила на обрій сірі контури заводських забудов із закучерявленими димом трубами, вони раптом спинялися, застигаючи в центрі світової круговерті, однак притьмом відлітали в темряву, що насувалася із сходу, й тільки зеленоткана стіна приколійних насаджень ставала суцільним заборолом, й крізь лісові просіки вряди-годи викочувалася червона куля сонця, на мить осліплювала й зникала, ніби кинута рукою дискобола, а тоді присмерк згущувався у непроглядну пітьму.

Данило дрімав, і як тільки призахідне сонце ковзало по його обличчі, тоді в просвіті зринав образ дівчини, наближався, зігрівав, і хлопець ждав уві сні другого менту, коли червоне жарево знову проникне крізь лісову просіку й пронесе повз нього лик Оленки — невловимий, примарний і відчужений… Ось так вони минають одне одного, мов планети — кожна на своїй орбіті, притягуючись і водночас відштовхуючись, перебуваючи на лініях, які не перетинаються, й марив Данило уві сні, що колись обоє таки зіткнуться, не може такого бути, щоб не зустрілись ще раз — світ тісний… Та млоїла серце тривога, що станеться це надто пізно, і хтось інший може наздогнати Оленку на заповітній Рокиті й повести її у свою купальську ніч.

Прогнав дрімоту й до самого Львова не заплющив очей, і коли поїзд увірвався під вокзальне склепіння, коротка ніч закінчилася, сонні марення розвіялися, прозаїчний будень вийшов Данилові назустріч і вмить заполонив його, залишивши в серці тільки гірке каяття, що не розпитав у матері, чого власне приходила до неї Оленка: Данила розшукувала чи звідувала в апостольській ґражді сліди свого злодійського роду, або ж шукала тієї межі, яка навіки розвела Шумеїв позначкою пролитої крові?

Й подумав Данило, що, перш ніж зайнятися опрацюванням фольклорного матеріалу, навідається до архіву: може, йому пощастить розсотати нитку в минуле й допасти до того стану шумеївських родів, коли ще незбагненна ворожнеча не встигла розрубати їхнього кровного зв'язку, й зможе він довести Оленці марність пролитої крові — колись, а теж у купальську ніч на Попі Івані.

На ловця і звір біжить. Данило пробирався крізь натовп до підземного переходу, квапився, як завжди, і в тому поспіху зіткнувся із Іваном Івановичем Шварною, який теж вернувся з гір.

«О, напевно, багато зібрали старих забобонів, що ваша течка так розбухла! — промовив він, вітаючись з Данилом. — Уже до праці?»

«„Праця єдина з недолі нас вирве…“ — спробував пожартувати Данило, проте тут же взяв серйозний тон. — Ви ще у відпустці чи вже виходите на роботу?»

«Моя відпустка хіба що поза Львовом, Даниле. А у Львові — який може бути тут відпочинок?»

«То я зайду до вас, трохи попорпаюсь у старовині».

«Буду радий вам допомогти!»

Данило не відкладав «на потім» — того ж таки дня зайшов у Львівський історичний архів. Шварна в чорному халаті вийшов до нього із фондосховища й утішно розпростер руки, ніби хотів обняти хлопця, — Іван Іванович не знав більшого задоволення, як допомагати зацікавленим у пошуках старовини.

«То яке століття вам потрібне, пане Даниле? З нашої недавньої розмови в Лук'яна Васильовича я зрозумів, що вас, які мене, цікавлять найперші початки опришківського руху… Можу запропонувати збірник кримінальних актів, в яких запротокольовані процеси над опришками з шістнадцятого до дев'ятнадцятого століття. Це так звані „Чорні книги“. Проте у тій навалі документів, а їх з десятки томів, тяжко вам буде зорієнтуватися, а ще й написані вони переважно по-німецьки… Я міг би рекомендувати вам дослідження Августа Бєльовського „Pokucie“ — в цій монографії документи літературно опрацьовані польською мовою, а щонайважливіше, Бєльовський, як симпатик української історії, включав у своє дослідження не тільки протоколи допитів опришків, а й мемуарні записи власників маєтків і замків, і в тих записах інколи вчувається прихильність до хоробрих збойників… Я вам зараз принесу».

«О, як я вам буду вдячний!» — обізвався Данило, приголомшений інформацією Шварни: він подумав, що вельми необачно встряг не в ту, яка йому потрібна, ділянку праці, й це відбере в нього безмір часу. Але відступати не було куди, та й самого долала цікавість: ану ж натрапить на початок родоводу Шумеїв, а чому б і ні, адже ця фамілія давно, видно, розпорошилася в горах, якщо встигла вже й розколотися на ворожі клани…

Шварна поклав перед Данилом товстий фоліант, Данило почав його ліниво гортати, відчутно знеохочуючись перед таким навалом матеріалу, та все ж перегортав сторінка за сторінкою, поки не втрапив на інтригуючий заголовок: «Dziennik hrabiego Kazimierza Cetnera, wlasciciela zamku Pniow»[4]. Почав читати і сторопів з подиву — щоденник розпочинався словами:

«Снятинські брати-близнюки Гриць і Мацько Шумеї, втікаючи від татарської навали, що 1620 року сунула з-під молдавської Цецори на Покуття, спустилися біля Тулукова обривом над Прут, вирубали ножами очеретяні дудки, повстромлювали їх в уста, занурилися у воду й, лежачи горілиць на дні заплави, довгі години перечікували, поки не стихне тупіт татарських бахматів…»

І вже не було на світі такої сили, яка б примусила Данила відірватися від