Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

звучала мова Шумеїв, і вже їх слухалися поселяни, і кожне їхнє слово ставало для них гейби наказом, і найбільше прислухалися до братів молоді леґіні, а що по неділях сходилися на відправу до головецької церкви мешканці з близьких і дальших сіл, то подібні сходини почали відбуватися в Красноїллі й Устєріках, у Хороцеві й Білоберізці; народ набирався чимраз більше бунтівного духу, а найзавзятіші бунтарі визнали Гриця й Мацька Шумеїв за призвідців коромоли, й ніхто жодному не надавав переваги, начебто кличі до непокори кидав один-єдиний ватажок.

І вже стало чутно в горах, що в Хімчині згорів маєток пана Вайди, а з Маришевської полонини, що належить графові Дідушицькому, селяни звели на доли корів і овець та розібрали їх по дворах; в урочищі Кострич знайшли мертвого посесора Янушевського, — й звідусіль линув поголос, що то брати Шумеї із загонами у три сотні опришків гасають гірськими селами й колошматять панів… Проте дивом дивувалися гуцули, що одного лише графа Куропатву, який посилав у Голови ровти смоляків для реквізицій за несплату чиншу, й ті забирали з хат полотно, ліжники, кожухи, навіть жіночі зґарди з червоними коралями й срібними монетами, — чомусь лише його ніхто не чіпав, і жодному Куропатвиному здирникові чола не розчереплено, ніби люд терпеливо ждав, поки кривд нагнітиться стільки, що вже стерпіти їх буде невміч, а тоді з Голов рине нестримна людська лавина аж над Бистрицю, щоб не з дрібнотою панською воювати, а взяти приступом Пнівський замок і спалити його разом з усім кодлом Куропатвів.

Й настав той момент — удар кременя об кремінь, від якого сніпок іскор упав на пороховий льонт, і вже ніяка сила не могла відвернути громового вибуху.

…У родині головецьких чесних господарів Івана й Марії Гулейчуків росли дві сестри-близнючки Олена й Калина. Вже змалку видно було, що в тій небагатій хаті на чолопку Клифи розцвітуть дві красуні, які вберуть у себе червінь ґоґодзевого цвіту — для тварі, солод медових примулок — для дівочих персів, синяву чорногорських бриндушок — для очей, стрункість молодих гаджуг — для стану, шелест яворового листя — для любовної мови й марево небесної далини — для парубоцької охоти пірнути в неї, немов соколам верховинським.

Брати Шумеї давно придивилися до сестриць-близнючок і ждали, поки виростуть. Не женилися й терпіли пекучу похіть — ніхто з поселян не міг і плітки пустити, що перезрілі снятинські парубки десь заночовують у щедрих дівок або молодиць; а роки йшли, дівчата дозрівали, й село аж подих затаїло з цікавості, хто посміє зірвати ті ружі; Оленка з Калиною виросли, дозріли — й кожна чекала свого князя.

Дізнався про красунь Алєкси Куропатва й послав загін кінних драгунів, щоб доставили йому дівчат до замку — для потіхи.

Вдосвіта вояки обступили хату Гулейчуків, виважили двері, щоб схопити ще сонних дівчаток, а що Іван кинувся з барткою на напасників, а Марія — з рогачем, то обох їх драгуни постріляли, увірвалися до світлиці, де спали сестри, зв’язали їх, кинули оберемками на коней і поскакали в Пнів.

…Я, богобоязливий і милосердний граф Цетнер, описав те, що почув від дітей і внуків очевидців, тож не можу запевняти, що все те достеменно так і було, — опришківська історія вповита переказами, немов Чорногора хмарами, та проте знаю, що легенди — то єдиний праведний суд над карпатськими збойниками, бо тим протоколам слідств, що записані в «Чорних книгах», не можна огульно довіряти…

Але те, що розкажу далі, то вже ближче до істини, яка, зрештою, давно людям відома.

Сумніваюся, чи знали гуцули, які жили з правого боку Черемоша — в Красноїллі, Головах, Чорній Річці або в Замаґорі, що саме в цей час, коли звершилась несусвітня наруга над родиною Гулейчуків, Велику Україну визволяв з шляхетської неволі син убитого під Цецорою Михайла Хмеля — Богдан, якого два десятки років тому чигиринські старшини викупили з турецької неволі. Непереможний козацький гетьман після нечуваних звитяг під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і Збаражем пішов навальним походом через Львів на Польщу й зупинився біля Замостя, звідки вже видно було Варшаву, — і на злуку з ним виступив із Отинії з п'ятнадцятьма тисячами озброєних косами, бартками, рушницями й гарматами селян та міщан місцевий український шляхтич Семен Височан, який найменував себе полковником.

Мабуть, не відали про це у здичавілій чорногорській глухомані головецькі опришки, а якщо й докочувався до них кволий відгомін славетних битв Богдана Хмельницького, які шаліли десь там, на краю світу, то не надавали збойники цим подіям належної ваги. Однак, як на мене, про Семена Височана, котрий зайняв Боднарів біля Калуша й мало що не схопив підстаросту Матвія Яблоновського, — мусили таки почути брати Шумеї, проте не покладали надій на чиюсь допомогу… На той час у Карпатах налічувалось уже до десятка збойницьких ватажків — і кожен діяв самотужки… Тож пішли окремо чотири сотні опришків з головецького ключа через Космач і Делятин на Пнів, щоб чимшвидше визволити Калину й Олену з темниці, поки не сталося непоправного; Гриць і Мацько з вірною ватагою готові були життя покласти, аби уздріти дівчат вільними, і наперед смакували криваву помсту над знавіснілим Куропатвою…

Просторі пивниці в моєму замку, крім двох клітей, де зберігається провіант, нині стоять порожні, а решта обікацій стали гніздилищем для кажанів та щурів, і мало хто сьогодні повірив би, що за панування Куропатви тут вміщався найбоєздатніший гарнізон смоляків, які на випадок облоги виходили чотирма підземними тунелями поза мури замку і брали ворога в кільце — ніхто не вирятовувався з тієї пастки…

Отож шумеївські опришки обступили зусібіч замок, розбили браму дубовими колодами, спора частина загону вдерлася в дитинець, і дивувалися леґіні, що ніхто не обороняє фортецю… А пан Алєкси на мансарді спокійно нюхав табаку, й коли половина збойників уже тіснилася в дитинці, шукаючи входу до панських покоїв, тоді заграли сурми на чотирьох вежах, чотири люки враз відкрилися, й сотні смоляків ударили в спину опришкам. Зчинилася паніка, опришки, які зосталися поза мурами замку, відступили на правий бік Бистриці, а тих, що зайшли в дитинець, смоляки взяли в полон, прикували ланцями до частоколів, щоб могли бранці дивитися, як панські пахолки споруджують шибениці вздовж дороги, що бігла через лісову просіку від замку до Надвірної.

Ждали опришки неминучої смерті, курили люльки й наспівували гуцульських пісень, і додавав їм відваги переспів братів Шумеїв, які не боялися кари.

Де опришки п'ють, там ріки течуть,

Під білою березою отамана б'ють!

— затягнув