Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

Грають скрипки, грають дудки, флояри тисові,

Одна любка в Криворівні, друга в Ясенові…

«Обидві небоги тут, — зітхнув Мацько. — І добре, що ми скоро підемо з цього світу: як би то нам було позирати на дівочу ганьбу…»

«Правду маєш, — відказав Гриць. — Підстілками панськими стануть наші дівоньки, а потім звикнуть і до самої старості втішатимуть шляхетську галайстру».

«А було б краще, якби ми допали до покою або катуші, де вони ниньки перебувають, і повбивали їх!» — проказали в один голос брати.

Вранці, як тільки зійшло сонце, вийшов пан Алєкси на галерею надбрамної вежі й заволав до пахолків, щоб швидше чинили розправу. Моторошний ряд шибениць губився в просіці, і вже повисли на них перші опришки, а інші чекали своєї черги й докурювали люльки.

Куропатва сердився, бо робота, здавалось йому, йшла надто повільно, а чому така квапнота долала державця замку, не знав ніхто, крім нього самого… Вчора прибився до Пнева утікач з боднарівської твердині, каштелян, і розповів панові Куропатві, як нещасний підстароста Яблоновський, перебраний за жінку, втікав з Боднарова до Косова лісами та байраками… Далеко, звісно, той Калуш, але ж таки воює на долах полковник Височан й сюди може леда день прибути із своїм військом, — тож треба якнайшвидше позбутися опришків — полонених і тих, що з-за ріки готові в спину вдарити. Наказав пан Алєкси вкопати біля брами два стовпи з перекладиною, на якій мають повиснути за ноги обидва ватажки: пахолки обливалися потом за трудною роботою — одні вкопували балки, інші вішали опришків на готових шибеницях.

І враз почувся потужний кінський тупіт з усіх боків лісу, що оточував замок, — то не опришки пішли в наступ із-за Бистриці: земля вгиналася під тисячами копит, і тривожно зазойкали сурми на вежах. Загони смоляків і драгунів умить стали до кругової оборони, та було пізно: з лісів вискочили кінні полки, оточили зусібіч фортецю — то військо Семена Височана наступало на Пнів.

Битва ця докладно описана в діаріуші полковника, то я не буду марно витрачати папір і чорнило. Досить того, що до вечора драгуни полягли, смоляки порозбігалися, Пнівський замок був узятий, і на вежах залопотіли малинові прапори. Замкові слуги показали тайник, де заховався Куропатва: перед Грицем і Мацьком стояв на колінах пан Алєкси, благаючи пощади й запевняючи, що дівчатам ніякої кривди не заподіяно, й сам повів ватажків до покою, де були замкнені полонянки. Брати Шумеї спорядили двох кінних опришків і відправили їх з дівчатами в Голови, а Куропатву на поворозці потягли до стовпів з перекладиною, призначеною для Гриця і Мацька, й повісили на ній окрутника.

Уцілілі опришки на чолі з братами Шумеями приєдналися до полків Семена Височана й пішли під його проводом на злуку з гетьманом. Воювали потім під командою Івана Богуна, а після Берестечка Гриць і Мацько вернулися в свої гори, де знову запала неволя. Справили гучні весілля в Головах: Гриць повінчався з Калиною, а Мацько з Оленою, й тоді розділилися опришківські ватаги, бо почався між леґінями різнобій: той хотів до Гриця, а той до Мацька. То повів Гриць свій загін з Голов у Зелену, а Мацько — в Явірник, щоб кожен панував окремо над своєю ватагою, проте заприсягайся брати жити в мирі між собою як сьогодні, так і в майбутніх поколіннях — во віки віків…

На цьому закінчується щоденник графа Цетнера, а решту подій мусив домислювати аспірант Данило Шумей з Апостолів.

Він довго сидів у архіві за столом, вгадуючи різні варіанти наступних ситуацій, і на жодному не міг зупинитися… Коли ж то стався-таки той розмир між Шумеями, й коли люди почали прозивати одних — Злодіями, а других Апостолами?

До Данила підійшов Іван Іванович, готовий допомогти.

«Нічого вже не шукайте для мене, пане Іване, — сказав Данило. — Я знайшов початок свого родоводу, а його продовження знає, мабуть, інша людина. І я мушу негайно її знайти…»

А сам подумав: до початку навчального року, коли він зможе зустрітися з Оленкою в університеті, ще цілий місяць — шмат часу небезпечно довгий… Але ж де вона може перебувати в цю хвилину?

«А хто ж вона така — та людина: жінка чи дівонька?» — лукаво примружив очі Шварна.

«Не питайте… Загубив я свою Оленку».

«Оленку?.. Почекайте, мені зустрічалась у Красноїллі така гарна панна, яка Оленкою назвалася. Ми разом празникували в ґазди Варцаби, слухали його розповідь про останнього ватажка опришків Миколу Драгирука-Шумея, і я помітив, як палало її обличчя ревним зацікавленням».

«Напевно, то вона, — підвівся Данило. — Щиро дякую вам за допомогу… Я ще сьогодні поїду до Коломиї, щоб звідти вранці дістатися до Жаб'я. Може, вона ще там…»

Розділ дев'ятнадцятий

На Іллі-пророка — храмовий празник у Жаб'ї. З самого ранку грають дзвони пістинських майстрів, Божий гомін розганяє по гірських нетрях всіляку чортівню, й люди стають святими. Біля церкви ячить лірницька музика, жебраки один поперед одного плаксивими голосами випрошують у парафіян ялмужну, й ця співуча жалісливість, без якої празник не був би празником, додає урочистості; до церковного майдану під'їжджають на гуцульських кониках вороної масті ґазди й ґаздині з Ільців, Криворівні, Бережниці, Красника й інших примежних до Жаб'я сіл, — і здається Оленці, яка стоїть біля панщизняного хреста й споглядає празнешну веремію, що нічого не змінилося ні в звичаях, ані в ментальності гуцулів від правіку й донині, й опришки, які ходили то з Довбушем, то з Драгируком, і бійці УПА, що то з Петром Шумеєм ховалися від більшовиків у схронах, та й нинішні ґазди й леґіні, котрі живуть у незалежній державі, за натурою — ті самі збойники, які залежно від обставин беруть у руки зброю або ховають її в коморах та піддашшях, однак завжди готові вчепитися за неї, як тільки хтось наступить горянинові на мозоль, — так було завше і так буде повік в непокірному гірському краю.

Крамар Тимко Мадрашора з дня на день сподівався красної панни, що зайде до нього розпитати про хорунжого Петра, та й пошкодував, що сам напросився в оповідачі, бо чогось нового до того, що розказав їй листоноша Олекса Смоляк, не міг би додати, — ото лишень, що бачив Шумея на почесній варті біля синьо-жовтого прапора на сцені актового залу Хустської гімназії в той страшний і водночас величний для українців Закарпаття день, 15 березня 1939 року, коли Словаччина проголосила свою незалежність, на