Жюль Верн - Діти капітана Гранта

– Маєте рацію, Джоне, – сказав майор. – Це б дуже допомогло слідчим.

– Мабуть, цей нещасний найнявся на ферму Падді О’Мура, маючи лихий намір, – мовила Гелена.

– Поза всяким сумнівом, – відповів Мак-Наббс. – Він намірився скоїти щось жахливе з ірландцем, аж тут йому випало дещо цікавіше. Випадково доля звела його з нами. Він почув розповідь Гленарвана про загибель «Британії» і, як людина рішуча й зухвала, одразу вирішив цим скористатися. Організували експедицію. Біля Вімерри він зустрівся з одним із членів банди, ковалем із Блек-Пойнта, і, підкувавши Гленарванового коня, вони дали бандитам змогу вистежити нас по сліду підкови з трилисником. За допомогою отруйної рослини Бен Джойс вигубив один по одному наших биків і коней. Зрештою завів нас у болота Снові й віддав до рук каторжників.

Майор висвітлив минуле Бена Джойса і показав негідника таким, який той був – зухвалим і небезпечним злочинцем. Його таємні наміри викрито, і це вимагало від Гленарвана щонайбільшої пильності. На щастя, розбійника викрито, і він уже не такий страшний, як зрадник.

Та з цих майорових міркувань випливав ще один висновок, який досі нікому не спав на думку, крім Мері Грант. Джон Манглс раптом помітив її бліде обличчя і розпуку, що раптом охопила її.

– Міс Мері! Міс Мері! Ви плачете! – скрикнув він.

– Ти плачеш, моя дитино? – спитала співчутливо Гелена.

– Батьку мій, батечку! – тільки й спромоглася прошепотіти бідолашна дівчина.

Та кожен одразу ж збагнув причину її горя, зрозумів, чому з очей Мері полилися сльози.

Викриття Айртона знищило всі надії знайти Гаррі Гранта. Каторжник, аби затягти Гленарвана вглиб країни, вигадав загибель корабля. Майор Мак-Наббс чув, як про це з певністю казали поміж себе бандити. Ніколи «Британія» не розбивалась на підводних скелях затоки Туфолда! Ніколи Гаррі Грант не ступав ногою на Австралійський суходіл!

Це вже вдруге довільне тлумачення документа штовхало експедицію на хибний шлях.

Пригнічені горем юних Грантів, супутники стояли, занурені у похмурі думки. Роберт плакав, пригорнувшись до сестри. Паганель бурмотів із досадою:

– О, фатальний документе! Тяжкі випробовування ти посилаєш на голови дюжини порядних людей!

І шанований географ у відчаї так гамселив себе кулаком по чолу, наче прагнув розколоти собі череп.

Тим часом Гленарван вийшов до вартових Вільсона й Мюльреді. Глибока тиша панувала в долині між річкою й узліссям. Темні густі хмари пливли небом. У цьому мовчазному заціпенінні природи будь-який звук пролунав би чітко й голосно, а тим часом навкруг не було чути жодних підозрілих звуків. Напевне, Бен Джойс із бандою вже був далеко звідсіль, бо пташки весело пурхали у нижніх гілках дерев, кілька кенгуру мирно обскубували молоді пагінці, а казуари довірливо повисували голови з-за високих чагарників – усе свідчило про відсутність людини у цій мирній глушині.

– Ви нічого не чули, нічого не помітили непевного за останню годину? – спитав Гленарван у матросів.

– Ні, сер, – відповів Вільсон. – Очевидно, каторжники вже за декілька миль звідсіль.

– Мабуть, їх замало, щоб напасти на нас, – додав Мюльреді. – Чи не подався цей Бен Джойс шукати в підмогу таких бандитів, як він сам, серед каторжників, що вештаються в підгір’ї Альп?

– Може й так, Мюльреді, – погодився Гленарван. – Ці негідники – страхополохи. Вони ж знають, що ми добре озброєні. Можливо, вони нападуть на нас із настанням ночі. Коли звечоріє, маємо подвоїти пильність. От якби ж ми могли виборсатись із цього болота й попрямувати далі на узбережжя! Але висока вода в річці завадить нам. Я ладен платити золотом за пліт, який переправив би нас на протилежний берег!

– А чому ми не можемо його змайструвати? – запитав Вільсон. – Он скільки деревини довкола!

– Ні, Вільсоне, – відповів Гленарван. – Снові – не річка, Снові – страшний стрімкий потік!

Тут до них саме підійшли Джон Манглс, майор і Паганель. Вони щойно обстежили Снові. Після останніх дощів вода піднялася ще на фут. Бурхливі потоки Снові нагадували пороги американських річок. Годі було й думати плисти стрімкою течією з великою кількістю вирів.

Джон Манглс оголосив, що переправитись через Снові неможливо.

– Та все одно, – додав він, – ми не маємо сидіти склавши руки. Те, що ми збиралися робити перед зрадою Айртона, тепер стало вкрай необхідним.

– Тобто? – спитав Гленарван.

– Ми потребуємо допомоги. Якщо неможливо прямувати до затоки Туфолда, ми поїдемо до Мельбурна. У нас ще є один кінь. Дайте мені його, і я поїду до Мельбурна.

– Але це великий ризик, Джоне, – мовив Гленарван. – Двісті миль – це довгий шлях, й існує велика загроза з боку дикого населення. Та й усі дороги і стежки явно відрізані спільниками Бена Джойса.

– Мені це відомо. Але ми не можемо сидіти, склавши руки. Айртон присягався, що за вісім днів тут будуть матроси з «Дункана». Я ж планую повернутися з ними сюди вже за шість днів. Отже, сер, якими будуть ваші розпорядження?

– Перепрошую, що перебиваю, – втрутився Паганель, – я хочу сказати, що їхати до Мельбурна справді конче потрібно, але не варто наражати на небезпеку капітана «Дункана». Тому замість нього пропоную свою кандидатуру.

– Маєте рацію! – озвався майор. – Та чому саме ви, Паганелю?

– Ми теж можемо поїхати! – вигукнули одночасно Мюльреді й Вільсон.

– Сподіваюсь, ви не вважаєте, що мене злякає подорож верхи у двісті миль? – спитав майор.

– Друзі, – мовив Гленарван, – оскільки хтось із нас має вирушити до Мельбурна, пропоную кинути жереб. Паганелю, пишіть наші імена…

– Тільки без вашого, сер, – заперечив Джон Манглс.

– Це чому, цікаво? – спитав Гленарван.

– Ви не маєте права покинути леді Гелену, та ще й ваша рана не загоїлась!

– Гленарване, ви не повинні залишати експедицію! – вигукнув Паганель.

– Підтримую, – приєднався Мак-Наббс. – Ваше місце тут, Едуарде, ви повинні залишитись.

– Подорож нелегка, навіть небезпечна, – заперечив Гленарван, – і я не хочу звалювати на когось свою частку небезпеки. Пишіть, Паганелю. Хай моє ім’я змішається з іменами моїх товаришів, і дай боже, щоб мені випав жереб.

Довелося підкоритися його рішенню. Ім’я Гленарвана також уписали. Потягли жереб. Він випав Мюльреді. Відважний матрос аж скрикнув од радості.

– Сер, я готовий негайно вирушати в путь, – відрапортував він.

Гленарван потиснув Мюльреді руку і попрямував до фургона, а майор і Джон Манглс стали на варті.

Коли Гелена дізналася про рішення послати гінця до Мельбурна і про те, кому припав жереб, вона знайшла для Мюльреді щирі слова, які зворушили чесного матроса. Усі знали його як людину хоробру, тямущу, невтомну, а отже, випадок справді влучно обрав гінця.

У путь Мюльреді мав вирушити о восьмій годині, присмерком. Вільсон узяв на себе обов’язок спорядити в дорогу коня.