Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Він вирішив зняти з мертвого коня підкови і замінити ними мічені. Тоді бандити точно не розпізнають слідів Мюльреді, а переслідувати пішки його не зможуть.

Тимчасом Гленарван заходився писати лист до Тома Остіна, але йому боліла поранена рука, тож він попросив Паганеля написати замість нього. Та вченого, здавалося, захопила якась думка, тож він навіть не розумів, що діється навколо. Серед усіх пережитих прикростей Паганель тільки й думав про хибно розтлумачений документ. Він переставляв слова місцями, щоб утворився новий зміст, і з головою поринув у цю справу. Тому геть не втямив, що йому казав Гленарван. Той мусив повторити.

– Чудово! – погодився Паганель. – Я готовий.

Він машинально видер аркуш із свого записника, узяв олівця й приготувався писати. Гленарван став диктувати таке:

«Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести «Дункан»…»

Дописуючи це слово, Паганель випадково помітив на землі число «Австралійської і Новозеландської газети». Газета була складена так, що можна було прочитати лише слово «зеландська». Паганель раптом перестав писати і, очевидно, забув і Гленарвана, і його листа, і те, що йому диктували.

– Паганелю! – окликнув його Гленарван.

– Що? – вигукнув географ.

– Що з вами? – спитав майор.

– Нічого, нічого! – відповів Паганель. І про себе пробурмотів: – Зеланд, ланд, ландія!

Він скочив. Схопив газету і став нею трясти, намагаючись утримати слова, що виривалися з його вуст. Гелена, Мері, Роберт, Гленарван здивовано дивились на географа, не розуміючи причини його хвилювання.

Паганель скидався на людину, яка раптом втратила здоровий глузд. Та невдовзі опанував себе і заспокоївся. Радість, яка сяяла в його очах, згасла. Він знову сів і спокійно промовив:

– Я до ваших послуг, сер.

Гленарван знову почав диктувати листа. Зміст його був такий:

«Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести «Дункан» уздовж тридцять сьомої паралелі до східного узбережжя Австралії».

– Австралії? – перепитав Паганель. – А, так, Австралії!

Він закінчив листа і передав його Гленарванові на підпис. Той ледве виконав цю формальність – йому заважала рана. Листа запечатали. Рукою, яка ще тремтіла від хвилювання, Паганель написав адресу:

«Томові Остіну, помічнику капітана яхти «Дункан», Мельбурн».

Потім учений вийшов із фургона. Він раз у раз розмахував руками і безперестану бубонів незрозумілі слова:

– Ландія! Ландія! Зеландія!

Розділ XXI. Чотири тривожні дні

Решта дня минула без пригод. Завершились усі приготування до від’їзду Мюльреді. Сміливому матросові за щастя було довести Гленарванові свою відданість.

До Паганеля повернулася його звична манера поводитися. Щоправда, з вигляду вченого можна було здогадатися, що він весь час над чимось думає, але Паганель вирішив ні з ким не ділитися міркуваннями. Мабуть, у нього були на те серйозні причини, бо майор чув, як географ усе повторював, наче сперечався сам із собою:

– Ні! Ні! Та вони мені не повірять! І навіщо? Тепер уже запізно!

По прийнятті цього рішення Паганель показав Мюльреді дорогу, якою тому слід було їхати до Мельбурна.

На мапі він накреслив йому маршрут і пояснив, що всі стежки в степу ведуть до Люкноу. Ця дорога простягається прямо на південь аж до узбережжя і там круто звертає до Мельбурна. Мюльреді має не відхилятися від наміченого напрямку. Тоді він нізащо не заблукає.

Небезпека чигала тільки поблизу табору, в районі декількох миль, де, ймовірно, ховалися в засідці Бен Джойс і його банда. Тож завдання Мюльреді – проминути ці місця. Тоді він стане недосяжний для каторжників і успішно дістанеться Мельбурна.

О шостій, щойно пообідали, як почалася жахлива злива. Намет був дірявий, мов решето, тож усі заховалися у фургоні. Він намертво загрузнув у глині, спираючись на неї, як фортеця на фундамент. В арсеналі у мандрівників було сім карабінів та сім револьверів, що давало їм змогу витримати досить тривалу облогу. Їм не бракувало ні їжі, ні патронів. А за шість днів «Дункан» мав прибути до затоки Туфолда, і вже наступної доби його команда мала з’явитися на іншому березі Снові. Навіть якщо не вдасться переправитися через річку, каторжники все одно змушені будуть відступити перед озброєним супротивником. Та спершу Мюльреді мав успішно виконати своє небезпечне доручення.

О восьмій вечора надворі було хоч в око стрель. Настав час вирушати в путь. Привели коня. Копита завбачливо обгорнули ганчірками, щоб він безшумно ступав по землі. Тварина виглядала виснаженою, проте саме від її витривалості залежав порятунок усього загону. Майор порадив Мюльреді поберегти коня, щойно він опиниться за межами досяжності каторжників. Нехай матрос запізниться на півдня, зате добереться до корабля.

Джон Манглс передав матросові револьвера, якого сам зарядив. Це була потужна зброя в руках відважної людини, адже шість пострілів поспіль могли легко розчистити дорогу від бандитів. Мюльреді скочив на коня.

– Передай цього листа Тому Остіну, – мовив Гленарван. – Скажи, щоб він одразу вів «Дункан» до затоки Туфолда. Якщо нас там не буде, це означатиме, що ми не знайшли спосіб переправитися через Снові. Тоді нехай Остін поквапиться нам на допомогу. Що ж, щасливої дороги, мій відважний матросе. Бережи тебе Господь!

Гленарван, Гелена та Мері міцно потисли Мюльреді руку. Цей від’їзд глухої дощової ночі, дорогою, де на кожному кроці чигала небезпека, неозорими просторами дикого незвіданого краю, змусив би будь-чиє серце стиснутись від болю, та тільки не відважного матроса.

– Прощавайте, сер, – мовив він спокійно. І незабаром щез у пітьмі.

Тимчасом буря лютувала не на жарт. Сухі гілки евкаліптів глухо вдарялись одна об одну. Іноді навіть чути було, як вони з хрускотом відламувались і падали на вогку землю. Тієї страшної ночі впало не одне гігантське сухе дерево. Серед тріскоту дерев і реву Снові завивав ураган. Густі хмари, що їх гнав вітер на схід, слались низько понад землею, наче клуби пари. Непроглядний морок лише додав цій ночі моторошності.

По від’їзді Мюльреді мандрівники забились у фургон. Гелена, Мері, Гленарван і Паганель розташувались у наглухо закритому передньому відділі. У другому відділі влаштувались Олбінет, Вільсон і Роберт. Майор із Джоном Манглсом вартували надворі.

Двоє вірних вартових стояли на сторожі, мужньо витримуючи пориви дощу з вітром, що боляче шмагали їхні обличчя. Вони намагалися розгледіти щось у пітьмі, такій сприятливій для нападу. Завивання буревію, тріскіт гілляччя, шум од повалених дерев та ревіння скаженої річки заважали бодай щось розчути.

Та навіть серед цього оглушливого шуму часом наставав короткий затишок. Вітер замовкав, наче переводив дух. І тільки Снові вирувала. Тоді тиша здавалась особливо глибокою, і майор із Джоном Манглсом намагались подвоїти пильність.

В одну