Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

— Не муч мене, — прошепотів він. — У нас так мало часу! Зроби, як тоді у вагоні! З волоссям своїм… Зроби!

— А чого в нас ще мало? Чого в тебе мало, Шульга?

— О Господи! Тебе мені мало! Мало, мало і вічно буде мало!

— Що ти пропонуєш?

— Ну, я все розумію… Я вже безнадійно старий, а ти… Ти в самому розквіті… Але… Невже ти не змогла б?..

— Що?

— Ну, я не знаю, як про це… Мені ще ніколи не доводилося… Ти, звісно, скажеш, що Москву на Київ Ніколи не…

— Київ — це фантастично золота казка, а Москва — просто всесоюзний смітник. Там підмітають тільки Красну площу і вулицю Горького, а решта — суцільний смітник…

Шульга вхопив її руки, притиснув собі до грудей.

— Чуєш, як калатає моє змучене серце? Кинь усе і переїзди сюди, до мене, назавжди, на все життя!

Вона обережно вивільнила руки з його стиску.

— Я тебе люблю, Шульга… З тобою в мене було… Ох, я не можу навіть сказати!.. Це якесь страшне божевілля! Це!.. Я приїздитиму до тебе!.. Приїздитиму, прилітатиму, приповзатиму, розумієш! Черепаха до Ахілла… Гублячи свій твердий панцир і беззахисно оголюючи своє вразливе, ніжне тіло… Ти мене чуєш, Шульга? Без панцира до тебе… А, ти до мене… Чуєш?

— Любов у відрядженнях? Юлю, про що ти?

— Інакше не можна.

— Але ж ти сама… Тоді, у вагоні… Що твій чоловік…

— Морський майор? Імпотент? Хомуха теж імпотент. Від народження. Ще внутрішньоутробний. Бувають внутрішньо–утробні дебіли, і бувають такі самі імпотенти. Хомуха з них. Ну, то й що? А ти знаєш, що буває, коли жінку стережуть аж два імпотенти? Це в тисячу разів страшніше за шекспірівського Отелло. Навіть у султанських гаремах на одну одаліску ніколи не припадало по два євнухи…

— Ти жартуєш, а мені…

— Коли без жартів, то не забувай, що в мене син. Ти ще зустрінеш десяток таких Юльок, як я, а в мого сина може бути тільки один батько… Що ти про це можеш знати, коли не мав ні дружини, ні дітей?..

Шульга не знав, що відповідати, і мовчки став обціловувати її лице, шию, груди, живіт, стегна, Юлія вдавано пручалася і від того ставала ще принаднішою, в лінивих вигинах її молодого дикого тіла таївся страшний дурман, загрозливий, смертельно небезпечний чар, втікати б, рятуватися, відчаєно виборсуватися з чіпких тенет темного шалу, та чоловік уже був отруєний, зневладнений, знетямлений і з радісною бездумністю кинувся в розставлені з умілим недбальством жіночі сіті, в хитрі пастки, в хащі первісних світів, у розкішні безодні, звідки немає вороття.

— Шульга, — покликала Юлія з незнаних і з неможливих далечей. — Шульга, ти мене чуєш?

Він нічого не чув, нічого не знав, нічого не тямив, невагомо нависаючи над жінкою, як Бог у хмарі, і ввійшов у неї твердо, бурхливо, без жалю, майже жорстоко.

— Божевільний! — застогнала вона. — Ти просто варвар! Скіф. Тобі потрібен цілий гарем! Ох! Ох! Ох!

— Стогни! Плач! Гинь! — він видихав із себе ці жорстокі слова, вціловував їх то в одне її вухо, то в друге, від чого слова мовби змінювали свою суть і ставали шовковисто ласкавими, вже й не якісь там окремі згуки, а суцільне любострастя, безтямне плетиво скриків, жагучі поклики первісного світу, аромати захвату, джунглі, ліани, орхідеї…

— Ти ненаситний, як звір! — знеможено скинула руки догори Юлія.

— Ненаситець, — поправив він.

— Що це за слово?

— Так звався найбільший з дніпровських порогів. А я народився біля нього. Під ним. Дніпрогрес затопив усі пороги, а я виринув і став Ненаситцем.

— Яка жахлива символіка! Ти що, може, Камінний Господар?

— Коли вже містика, то не жахлива, а прекрасна. І не просто камінний, а гранітний!..

— Я вмру від твоєї гранітності! Пусти мене! Пусти! Ох, який жах і яке блаженство. Не відпускай мене! Люби мене! Люби!..

Її витке, як дика ліана, тіло грало й вигравало під ним стобарвно й стозвуко, мов космічні оркестри, в своїй азіатській хтивості вона безконечно перевершувала Шульгу і знов, як тоді в божевільному електропоїзді, ставала Юлією з ташкентської ночі, його Юлією, його життям, бо чоловік може жити тільки в жінці, а все інше — безнадійна омана, страхітливий злочин так званих цивілізацій, філософій, не знати ким укладених моральних приписів і затверджуваних самозваними урядами цнот.

Вони лежали на вузькому, як вагонна полиця, дивані знеможені, вичерпані до краю, нещасні від безсилля і щасливі безмірно тим, що сталося, що було між ними, було, пребуло і ще буде й пребуде, повинно бути, статися, відбутися, тривати без кінця і без краю, в любові, божевіллі, аж до кінецьсвітності, до загибелі, До радісного самовбивства…

Бо хіба не самовбиваються щоразу чоловік у жінці, а жінка в чоловікові, і хіба любов не є самовбивством, бо сказано ж: любов, як смерть, страшна!

Шульга ще не знав тоді, не відчув, не відкрилося йому, де починається його кінець. Бо починалося в неземній радості, перед якою людина безсила, і коли здається, що радості цій ніколи не буде кінця.

Юлія ліниво куйовдила йому волосся на потилиці, не розплющуючи очей, говорила мовби сама до себе, а може, просто спроквола думала вголос:

— Коли ти сказав тоді у вагоні, що неодружений і ніколи не був… Я й на макове зернятко тобі не повірила, бо ви ж усі, оці паскудні радянські чиновнички, в службових відрядженнях, на курортах, за три метри від свого дому вже неодружені, вже святі та божі, і всі забріхані по самі вуха, і добре знають, що жінки, яким вони брешуть, теж знають про цю брехню, але брешуть далі нахабно, гидко і навіть радісно…

— І ти вважала, що я теж забріханий по самі вуха?

— А чому ти повинен був стати винятком?

— Ну, ти ж сама казала…

— Про філософію? Що залицявся містиками? А хіба це не могло бути хитрою димовою завісою?

— Ну, гаразд. А тепер ти мені віриш?

— Тепер, побачивши твої пенати, я справді… Ти що, холостяк за переконанням, чи, може, це якийсь київський чиновний шик?

— Я ж казав… Єдина жінка, з якою я справді міг би, і хотів, і…

— Це ота, з Ташкента… А тепер ніби я… Дублер. Як