Юліан Семенов - Наказано вижити

стріляла в них; точилися нескінченні телефонні розмови з Стокгольмом, Любеком, Берном; ніхто з них не хотів, а скоріше, не міг зрозуміти, що зараз усе вирішувало вперте, гуркотливе, щохвилинне просування російських танків і артилерії, які виходили на вихідні позиції, щоб атакувати центр Берліна…

Але негідним і — для майбутньої долі світу — трагічним було те, що цілий ряд політиків Заходу, які красиво й зворушливо говорили про демократію, справедливість і національну рівність, постійно підтримували контакт з тими нацистами, котрі являли собою найстрашніше породження тиранії, якої не було ще в історії людства.

Їхні контакти з гітлерівцями не могли бути таємними. Про ці контакти знав Кремль, і тому, ясна річ, там конденсувалося те, в чому потім не раз звинувачували Москву: недовірливе ставлення до Заходу. Коли б для такої підозріливості не було підстав, тоді інша справа, але ж підстави для цього були, та ще й які: за спиною держави, що визволила світ від страхіть нацизму з найлютішим представником цього жахливого ладу, з автором його каральної політики справді підтримували постійний контакт у пошуках компромісної угоди — і не проти когось, а проти тих, хто чесніше за всіх виконував свій обов'язок у боротьбі проти гитлеризму…

Стежачи за активністю Шелленберга, який у Берліні, як і раніше, не з'являвся, Мюллер надіслав шифровану телеграму своєму представникові в посольстві у Стокгольмі і доручив завершити заздалегідь розпочату операцію, смисл якої зводився до того, щоб американці змогли «підкупити» шифрувальника гестапівської групи. Серед цілого ряду кодів до їхніх рук мав неодмінно потрапити ключ до тих телеграм, які надсилав до Москви Штірліц.

Це — за логікою Мюллера — не могло не підштовхнути Донована до подальшої активності. У Вашінгтоні не могли не оцінити можливих наслідків, після того як Москві стало відомо від «Юстаса» про всі контакти, які Шелленберг налагодив з Бернадотом, Музі й Шторхом; це спонукало до невідкладних кроків у тому чи іншому напрямі. Або Вашінгтон повинен простягти руку рейхсфюреру і негайно укласти сепаратний мир, щоб протистояти більшовицькій лавині, або він мусить відкрито відмежуватися від Гіммлера. Але тоді в рейху залишається тільки одна сила — Борман. Тільки він стає повноправним наступником фюрера — його ідей, таємних сховищ цінностей, всієї зарубіжної мережі НСДАП.

Мюллер знав, що після того, як Гіммлер усе-таки зважився на переговори з представником американських сіоністів Шторхом і підписав угоду про тих єврейських фінансистів, яких ще не знищили в газових камерах, активність Шелленберга зросла до дивовижного рівня: він їздив по тисячі кілометрів на добу, їв і спав у своєму автомобілі, тримався на сильних збуджуючих препаратах, висох, і під очима в нього набрякли старечі мішки.

Напередодні вирішальних розмов Гіммлер — як стало відомо Мюллеру — зустрівся з заступником міністра фінансів фон Крозігом і міністром праці Зельдте.

Крозіг наполягав на негайних відкритих переговорах з Ейзенхауером; Зельдте вніс пропозицію примусити Гітлера випустити прокламацію, в якій оголосити плебісцит з приводу створення другої, опозиційної партії і розпуск військово-польових судів, які перетворили рейх на тюремний двір, заставлений шибеницями.

…Наступного дня в обложений Берлін прилетіли граф Бернадот і представник Всесвітнього єврейського конгресу Мазур; Шелленберг — в есесівському мундирі — зустрів їх на військовому аеродромі Темпельхоф, всього за кілька кілометрів від ставки Гітлера.

Перша конференція між Гіммлером і Мазуром у присутності Шелленберга відбулася в Хартцвальді; секретар Гіммлера — штандартенфюрер Брандт, що працював з ним п'ятнадцять років, хотів був стенографувати бесіду, але Шелленберг попросив не робити цього, — побачивши, як розгубився Гіммлер, як дивно він поводився, як запобігливо посміхався емісару сіоністської організації, запевняючи того, що в усіх «непорозуміннях» з євреями винні безвідповідальні астрологи, що збили з пуття ряд старих діячів НСДАП…

— Головне, що нас непокоїть зараз, — перебив Мазур рейхсфюрера, — це життя американських, англійських і німецьких євреїв, які муча… перебувають у ваших… у концентраційних таборах Німеччини. Якщо ви гарантуєте нам, що їх не знищать, ми згодні виконати все те, про що ви нас просили.

Шелленберг запитав:

— А як бути з російськими й польськими євреями?

Мазур знизав плечима:

— Мене не уповноважували вирішувати це питання, хай про них піклуються Сталін і Берут, я досить точно визначив сферу мого інтересу…

— Так, але я вже наказав передати американцям список усіх тих місць, де інтерновано осіб єврейської національності, — сказав Гіммлер. — Я справді стояв колись за висилку євреїв з рейху — на зручних пароплавах або ж поїздах першого класу, аж ніяк не посягаючи на їхню людську гідність, і не моя провина, що це…

Тепер його перебив Шелленберг:

— Пане Мазур, ви гарантуєте, що преса, яку ви контролюєте, скаже своє вагоме слово про ту благородну позицію, котру зайняв рейхсфю… пан міністр внутрішніх справ Гіммлер і його найближчі сподвижники?

— Безперечно, — відповів Мазур. — В тому разі, якщо ви збережете життя нещасних — насамперед нас цікавлять ті люди, прізвища яких я приготував: це члени сімей і родичі шанованих бізнесменів, — преса, на яку ми можемо вплинути, скаже правду про благородну позицію, що її зайняв рейхсфю… пан міністр внутрішніх справ Гіммлер і ви…

— Я не один, пане Мазур. Я нічого не зміг би зробити для вас, якби не було нас тисячі — всіх тих, хто завжди і у всьому стояв поряд з паном Гіммлером…

— Я ладен наказати зараз же, — мовив Гіммлер, — щоб у жіночому концтаборі Равенсбрюк усіх єврейок назвали англійками чи польками, це врятує їх від можливої некоректності з боку тих охоронників, сім'ї яких загинули під час бомбардувань, — жахливий час, люди такі озлоблені, все може статися…

Після того як домовилися з Мазуром і його повезли на військовий аеродром, щоб відправити в Стокгольм, Гіммлер і Шелленберг поїхали в штаб-квартиру, в Хохенліхен, — там їх уже чекав граф Бернадот.

— Ви повинні допомогти мені зустрітися з Ейзенхауером, — холонучи від жаху, сказав Гіммлер. — Ми з ним солдати, ми домовимося про мир. Я готовий капітулювати на Заході, аби тільки зупинити на Сході більшовиків…

Бернадот кашлянув і тихо відповів:

— Я постараюсь зробити все, що зможу, рейхсфюрер…

А після зустрічі (Брандт, секретар Гіммлера, усе чув на власні вуха і повідомив про це Мюллера; той колись урятував його сестру від арешту— захопилася поляком, — на цьому секретаря Гіммлера схопили, відтоді він висвітлював свого шефа його ж підлеглому, але такому, який — за дикими нормами рейху — мав право знати все про всіх), коли Гіммлер лишився в кабінеті, Бернадот, сідаючи в машину, сказав Шелленбергу:

— Рейхсфюрер запізнився зі своєю пропозицією тижнів на два. Він повинен був сказати мені про своє