Кетрін Стокетт - Прислуга

двері. Одначе він розвертається й летить уздовж бічного дворика, теліпаючи своїм здоровенним «сендвічем» у руці.

— Геть звідси! — лементую, біжучи за ним, відчуваючи гост­рий біль і розуміючи, що моя рана відкривається ще більше.

Жену його з кущів до басейну, хекаючи та задихаючись. Він пригальмовує біля води, а я настигаю його та припікаю його в зад, хрясь! Палиця тріскає, й кінець із щіткою відлітає.

— Не болить! — він теребить рукою у себе поміж ногами, випинаючи коліньми. — Хочеш пиріжка-пісюнка, негритоско? Ну ж бо, візьми собі трішки пиріжка-пісюнка!

Я оббігаю його, прямуючи до середини подвір’я, та чоловік занадто високий і прудкий, а я сповільнююсь. Розхитуюсь навсібіч і вже ледь пересуваюсь. Я зупиняюсь, спираюсь, важко дихаючи, стискаю в руці короткий уламок мітли. Опускаю очі до ножа, та він зник.

Тільки-но підводжу погляд — бах! Я хитаюсь. У голові різко та голосно дзвенить, що мене аж закидає. Затуляю вуха, але дзвін наростає. Він ударив мене в той самий бік, де моя рана.

Він наближається, і я заплющую очі, знаючи, що зі мною зараз станеться, знаючи, що мені треба тікати, та не можу. Де ж ніж? У нього? І цей дзвін — як нічне жахіття.

— Іди звідси, доки я тебе не вбила, — долинає до мене, як із бляшанки.

Наполовину оглушена, я розплющую очі. Переді мною міс Селія у своїй рожевій сатиновій нічній сорочці. У її руці — кочерга до каміна, гостра, важка.

— Біла леді також хоче скуштувати пиріжка-пісюнка? — він теліпає своїм членом до неї, а вона наближається до нього, повільно, як кішка. Я глибоко вдихаю, поки чоловік плигає то ліворуч, то праворуч, регочучи та плямкаючи своїми беззубими яснами. Одначе міс Селія стоїть непорушно. За кілька секунд він набурмошується, наче розчарований тим, що міс Селія нічого не робить. Вона не розмахує руками, не супиться та не репетує. Він переводить погляд на мене. — А ти що? Негритоска так утомилась, що…

Хрясь!

Чоловікова щелепа з’їжджає вбік, а з його рота бухає кров. Він хитається, повертається, а міс Селія поцілює йому й у другий бік обличчя. Мовби хотячи його вирівняти. Чоловік шпортається вперед, дивлячись у нікуди. І падає обличчям униз.

— Боженько, та ви з ним таки впорались… — кажу я, а голос у моїй голові питає мене, дуже спокійно, ніби ми тут просто чай попиваємо: Це зараз насправді відбувається? Біла жінка насправді б’є білого чоловіка, щоб захистити мене? Чи він просто торсонув моєю макітрою так, що я зараз лежу мертва на землі…

Намагаюся сфокусувати погляд. Міс Селія, вона якось гарчить. Підіймає кочергу вгору й ба-бах! його по ногах під колінами.

Це ж не насправді відбувається, вирішую я. Це, до біса, — вже занадто дивно. Ба-бах! Вона гатить його по плечах, «уфкаючи» щоразу.

— Я… я сказала, ви вже з ним упорались, — промовляю.

Проте, очевидно, міс Селія так не вважає. Навіть крізь дзвін у моїх вухах цей звук нагадує тріск курячих кісток. Я випростуюсь, змушую себе сфокусувати погляд до того, як це перетвориться на вбивство.

— Він не рухається, не рухається, міс Селіє, — повторюю. — Власне, він… — силкуюся схопити кочергу, — …може бути вже мертвим.

Нарешті я хапаюся за ту кочергу, вона її відпускає, й кочерга летить на подвір’я. Міс Селія відступає від нього та спльовує у траву. Її сатинова рожева нічна сорочка вся заляпана кров’ю. Тканина прилипла до ніг.

— Він — не мертвий, — говорить міс Селія.

— Майже, — поправляю.

— Він тебе дуже вдарив, Мінні? — запитує вона, а сама тупиться в нього. — Боляче вдарив?

Я відчуваю, як по моїй скроні стікає кров, але розумію, що це рана від цукерниці знову відкрилась.

— Не так боляче, як ви його, — відповідаю. Чоловік стогне, і ми обоє відскакуємо. Я підхоплюю з трави кочергу й держално від мітли. Їй не даю ні того, ні того.

Він наполовину розвертається. Обличчя — залите кров’ю з обох боків, очі запухлі. У нього вибито щелепу, та він якось таки спинається на ноги. І потім прямує геть; жалюгідна хистка постать. Він навіть не озирається на нас. Ми просто стоїмо й дивимось, як він шкутильгає крізь самшитові кущі та зникає серед дерев.

— Він далеко не долізе, — запевняю, стискаючи в руці кочергу. — Ви його добряче віддубасили.

— Думаєш? — перепитує вона.

Я зиркаю на неї.

— Як Джо Люїс монтуванням.

Вона відкидає біляве пасмо волосся з обличчя й поглядає на мене так, наче їй самій боляче, що мене вдарили. Раптом я розумію, що повинна їй подякувати, але, якщо направду, то не можу дібрати слів. Ми винайшли щось нове. Усе, що я спроможна витиснути, це:

— Ви мали такий могутній вигляд… упевнений.

— Я колись була хорошим бійцем, — вона проводить поглядом уздовж самшитових кущів, витирає піт долонею. — Якби ти мене знала десять років тому…

Вона — ненафарбована, волосся — неполаковане, її сорочка — як дрантя. Вона глибоко вдихає через ніс, і я це бачу. Бачу біле вуличне дівчисько, яким вона була десять років тому. Вона була сильною. І не терпіла нікому. Міс Селія розвертається, і я простую за нею до будинку. Я помічаю ніж у трояндовому кущі та підхоплюю його. Боже, якби той чоловік його знайшов, — ми обидві були би мертві. Я промиваю свою рану в гостьовій ванній, накладаю на неї білу пов’язку. Так болить голова. Коли я виходжу, міс Селія говорить по телефону із поліцейським відділком Медісона.

Мию руки, розмірковуючи про те, що цей поганий день міг би стати ще гіршим. Здається, що якоїсь миті все погане просто вичерпується. Я намагаюся знову думати про реальне життя. Може, мені варто переночувати сьогодні у моєї сестри Октавії і показати Лерою, що я більше із цим не миритимусь. Іду на кухню та ставлю варитись квасолю. Кого я хочу обдурити? Я вже знаю, що опинюсь увечері вдома. Я чую, як міс Селія кладе слухавку по розмові з поліцією. І потім чую, як вона знову виконує свою звичайну жалюгідну перевірку, щоб переконатись, чи лінія вільна.

Пополудні я скоюю жахливу річ. Я проїжджаю повз Ейбілін, яка йде додому з автобусної зупинки. Ейбілін махає до мене рукою, а я вдаю, що не бачу своєї найкращої подруги обабіч дороги, у яскравій білій уніформі. Коли добираюсь додому, роблю для свого ока примочку з льоду. Діти ще не вдома, а Лерой спить. Я не відаю, як із усім цим дати раду, — і з Лероєм, і з міс Гіллі. Я вже мовчу про те, що зранку мені у вухо заїхав білий голий мужик. Просто сиджу, туплячись у свої засмальцьовані жовті стіни. Чому мені ніяк не вдається їх відмити?

— Мінні Джексон. Ти занадто прекрасна, щоби підвезти стару Ейбілін?

Зітхаю та повертаю свою зболену голову так, щоб їй було видно.

— Ох, — видихає вона.

Я знову повертаюся до стіни.

— Ейбілін, — вимовляю та чую, як зітхаю. — Ти не повіриш, який у мене був день.

— Пішли до мене. Зроблю тобі кави.

Перед виходом я відриваю пов’язку, запихаю її до кишені разом із пачкою льоду. Для місцевого контингенту побите око навіть не вартує