Кетрін Стокетт - Прислуга

здається червонішою. Я виймаю шматок вати із кишені та притуляю до обличчя.

— Це — дрібниці, — запевняю, — ударилась у ванній.

— Мінні, рана кровить. Я вважаю, тобі потрібно шви накладати. Я запрошу лікаря Ніла. — Вона хапає телефон на стіні, та одразу ж ставить назад. — Ой, він же в таборі на полюванні з Джонні. Тоді я зателефоную лікареві Стілу.

— Міс Селіє, мені не треба лікаря.

— Треба, щоб на тебе хтось глянув, Мінні, — переконує вона, знову беручись за слухавку.

Я справді мушу це озвучити? Ціджу через скрегіт зубів:

— Та ці ж лікарі темношкірих іще в житті не лікували, міс Селіє.

Вона знову вішає слухавку.

Я відвертаюся до мийки. Про себе міркую: Кому що до того, виконуй свою роботу, проте я зовсім не спала. Лерой верещав на мене всю ніч, жбурнув у мою голову цукерницею, повикидав мої речі за поріг. Тобто, коли він п’є «Сандерберд», — це одне, але… ох. Сором мовби впав на мої плечі й тягнув донизу. Лерой не пив «Сандерберд» цього разу. Цього разу він побив мене зовсім тверезий.

— Ідіть, міс Селіє, мені працювати треба, — прошу, аби залишитись на самоті. Спочатку я думала, що Лерой дізнався про мою співпрацю із міс Скітер. Це була єдина причина, що спадала на гадку, доки він мене бив. Та він про це жодним словом не обмовився. Він бив мене заради чистого задоволення.

— Мінні? — починає міс Селія, знову оглядаючи поріз. — Ти впевнена, що у ванній вдарилась?

Я відкручую воду, щоби хоч якийсь шум заповнив кімнату.

— Кажу — у ванній, то у ванній. Гаразд?

Вона зиркає на мене підозріло й вказує на мене пальцем:

— Добре, але я приготую тобі чашечку кави та хочу, щоб ти взяла вихідний, ясно? — міс Селія підходить до кавоварки, бере дві чашки й зупиняється.

— Я не знаю, яку ти каву любиш, Мінні.

Я закочую очі:

— Таку саму, як і ви.

Вона сипле дві ложечки цукру в кожну чашку. Подає мені мою каву й стоїть, дивиться у вікно, стиснувши щелепи. Беруся мити вчорашній посуд, сподіваючись, що вона дасть мені спокій.

— Знаєш, Мінні, — озивається вона якось глухо. — Ти можеш зі мною розмовляти абсолютно про все.

Я продовжую мити посуд, відчуваючи, що мій ніс стає ­гарячим.

— Я багато бачила, коли жила в Шуґар-Дітч. Власне…

Я підіймаю очі, збираючись вишпетити її за те, що вона пхає свого носа у мої справи, проте міс Селія говорить дивним голосом:

— Треба викликати поліцію, Мінні.

Я грюкаю чашкою об стіл так, що вона аж розхлюпується.

— Послухайте, я не хочу, щоб втручалася поліція…

Вона тицяє пальцем у вікно:

— Там якийсь чоловік, Мінні! Он там!

Я повертаюсь, куди вона вказує. Чоловік, голий чоловік, біля азалій. Я кліпаю очима, щоб переконатись, що це відбувається насправді. Він стовбичить спиною до нас, за футів п’ятнадцять. У нього довге заплутане волосся, як у волоцюги. Навіть іззаду зрозуміло, що він себе мацає.

— Хто він? — шепоче міс Селія, — Що він тут робить?

Чоловік обертається передом, наче чує нас. У нас обох відвисають щелепи. Він наставляє його так, ніби пропонує нам скуштувати свого сендвіча.

— О… Боже, — вихоплюється у міс Селії.

Його очі нишпорять по вікні. Вони зупиняються на моїх очах, пронизуючи темним променем через увесь газон. Я тремчу. Таке враження, що він знає мене, Мінні Джексон. Він, скривившись, тупиться в мене так, мовби я заслужила кожнісінький поганий день, який прожила, кожнісіньку ніч, яку недоспала, кожнісінький удар Лероя, який отримала. Заслужила й гіршого.

Він починає вдаряти кулаком по своїй долоні у повільному ритмі. Удар. Удар. Удар. Начебто він знає напевне, що він зі мною робитиме. Я відчуваю, як знову наростає біль у оці.

— Потрібно телефонувати в поліцію! — шепоче міс Селія. Її широко розкриті очі перескакують на телефон на стіні в іншому кінці кухні, та сама вона не зрушує ні на дюйм.

— Вони згають сорок п’ять хвилин лише на те, щоби будинок знайти, — кажу. — Він до того часу й двері може виламати!

Я біжу до задніх дверей і накидаю защіпку. Мчу до вхідних дверей і замикаю їх, пригинаючись біля заднього вікна. Стаю навшпиньки, виглядаю через маленьке квадратне віконечко в задніх дверях. Міс Селія визирає із великого вікна. Оголений чоловік дуже повільно крокує до будинку. Підходить до задніх сходів. Береться за ручку дверей, і я спостерігаю, як вона хитається, відчуваючи, як гупає об ребра моє серце. Чую, як міс Селія говорить по телефону.

— Поліція? До нас намагаються вдертись! Там чоловік! Оголений чоловік намагається вдертись у….

Я встигаю відскочити від маленького квадратного віконечка якраз перед тим, як крізь нього пролітає камінь, відчуваю, як уламки скла б’ють у моє обличчя. Через велике вікно я стежу, як чоловік відступає, мовби з наміром роздивитись, яким іще шляхом можна прорватись. «Господи», — благаю, — «Я так не хочу цього робити, не доводь мене до цього…»

І знову він витріщається на нас крізь вікно. Розумію, що ми не можемо тут просто сидіти, як ті качки, чекаючи, доки він до нас добереться. Усе, що йому потрібно зробити, — це розбити те вікно, що сягає від підлоги й до стелі, і проникнути досередини.

Господи, я знаю, як мушу вчинити. Я мушу сама туди вийти. Мушу дістатися до нього першою.

— Відійдіть, міс Селіє, — наказую, а голос дрижить. Хапаю ніж для полювання містера Джонні (він досі у піхвах після ведмедя). Та лезо таке коротке, що треба, щоб він був дуже близько, аби його підрізати, тож беру ще й мітлу. Визираю й бачу, що він посеред подвір’я — оглядає будинок. Вирішує, як діяти.

Відчиняю задні двері й вислизаю назовні. З іншого боку подвір’я до мене щириться на весь рот, у якому, може, зо два зуба, той чоловік. Він припиняє себе вдаряти й починає гладити, так м’яко та рівномірно.

— Замкніть двері, — шиплю собі за спину. — І тримайте їх замкненими, — чую клацання.

Застромлюю ніж за пояс своєї уніформи, переконуюсь, чи тісно. І хапаюсь обіруч за мітлу.

— Геть звідси, дурню! — гукаю.

Одначе чоловік не рухається. Ступаю кілька кроків уперед. Він також ступає, а я чую, як сама починаю молитись: «Боже, захисти мене від цього голого білого чоловіка…»

— Я маю ножа! — кричу. Ступаю ще кілька кроків уперед, і він також. Коли я наближаюся до нього на відстань семи чи восьми футів, то важко сапаю. Ми витріщаємось одне на одного.

— О, то ти — тлуста негритянка, — пищить він дивним високим голосом і пестить себе протяжним рухом.

Я глибоко вдихаю. Потім розганяюсь і замахуюсь мітлою. Фу-у-ух! Промахуюсь на кілька дюймів, і він відплигує, пританцьовуючи. Кидаюсь знову, і він жене до будинку. У напрямку саме задніх дверей, де у вікні проступає обличчя міс Селії.

— Негритоска не дожене! Негритоска затовста, щоби бігти!

Він дістається сходів, і мене охоплює паніка, що він спробує вибити