Емма Донохью - Кімната

незле побути там, де все належить тільки тобі.

— Я так не думаю.

Вона глибоко зітхає.

— Спробуймо сьогодні. Ми могли б зробити таблички й наклеїти їх на двері...

— Круто.

Ми пишемо на аркушах паперу різнобарвними буквами слова «ДЖЕКОВА КІМНАТА» і «КІМНАТА МА», а потім прикріплюємо ці написи до дверей скотчем, відриваючи його, скільки душа забажає.

Мені треба покакати. Я розглядаю свої какавельки, проте Зубчика там не бачу.

Ми сидимо на дивані й дивимося на вазу, що стоїть на столі. Вона зі скла, але не з прозорого, а з прикрашеного блакитними і зеленими плямами.

— Мені не подобаються ці стіни, — кажу я Ма.

— Чому?

— Вони якісь дуже білі. О, знаєш, ми могли б купити в крамниці коркову плитку і заклеїти нею стіни.

— Нізащо на світі, — заперечує вона, а за хвильку додає: — Пам’ятаєш, ми починаємо все наново?

Вона каже «пам’ятаєш», а сама не хоче пам’ятати Кімнату.

Я згадую про Килим, підбігаю до коробки і, витягши його звідти, волочу за собою.

— Де ми покладемо Килим — біля дивана чи поруч з нашим ліжком?

Ма хитає головою.

— Але...

— Джеку, він уже геть потертий і брудний після семи років... Я навіть звідси чую, як він смердить. Я бачила, як ти вчився повзати по цьому килиму, а потім ходити. Ти за нього весь час зашпортувався. Якось ти на нього накакав, а згодом пролив суп. Мені так і не вдалося його відчистити як слід.

Очі в Ма розширились і блищать.

— Ага, я народився на ньому і помер теж на ньому.

— Атож, тому я й хочу викинути його у піч для спалювання сміття якнайшвидше!

— Ні!

— Якби ти хоч раз у житті подумав про мене, а не...

— Я думав! — кричу я. — Я весь час думав про тебе, поки ти була в Забутті.

Ма на секунду заплющує очі.

— Ось що я тобі скажу, Джеку. Ти можеш забрати його в свою кімнату, тільки нехай він стоїть скрученим у шафі. Гаразд? Я не хочу його бачити.

Ма йде на кухню, і я чую, як вона хлюпає там водою. Я хапаю вазу і кидаю її в стіну. Ваза розбивається на мільйон мільйонів уламків.

— Джеку... — Ма вже стоїть неподалік.

Я верещу:

— Я не хочу більше бути твоїм маленьким кроленям!

Я біжу в ДЖЕКОВУ КІМНАТУ, тягнучи за собою Килим, і він чіпляється за щось у дверях. Я забираюся в шафу, закутуюся в нього і сиджу там багато-багато годин, але Ма так і не приходить до мене.

На щоках, де висохли сльози, шкіра стає шорсткою. Нерідусь розповідав, що так видобувають сіль — заганяють морські хвилі в маленькі ставки, а потім чекають, коли вони висохнуть на сонці.

До мене долинає жахливий звук бзз-бзз-бзз і слова Ма:

— Так, гадаю, це слушний час.

За хвилину я чую її голос зовні:

— У нас гості.

Це лікар Клей і Норін. Вони принесли з собою харчі, що звуться «їжею навинос», — локшину з рисом і якісь смачні гладенькі жовті шматочки.

Уламків вази вже немає — мабуть, Ма викинула їх у піч для спалювання сміття.

У нас з’явився комп’ютер, і лікар Клей настроює його, щоб ми могли грати в ігри й надсилати електронні листи. Норін учить мене малювати просто на екрані стрілкою, що обертається на пензлик. Я малюю нас із Ма в Незалежному Житлі.

— А що означають ці білі риски? — питає Норін.

— Це простір.

— Космічний простір?

— Ні, весь простір усередині, тобто повітря.

— Ну, слава — це вторинна травма, — каже лікар Клей до Ма. — Ви не думали про те, щоб змінити імена?

Ма хитає головою:

— Я не можу собі уявити цього... Адже я — це я, а Джек — це Джек? Як я можу називати його Майклом, чи Зейном, чи ще якось?

Навіщо їй називати мене Майклом чи Зейном?

— А що, як змінити бодай прізвище? — пропонує лікар Клей. — Так він привертатиме до себе менше уваги, коли піде до школи.

— Коли я піду до школи?

— Коли будеш готовий до цього, — відповідає Ма. — Не хвилюйся.

Гадаю, я ніколи не буду готовий.

Увечері ми купаємось у ванні. Я кладу голову на пузик Ма і дрімаю.

Ми тренуємося жити в різних кімнатах і перегукуємося поміж собою, тільки не дуже голосно, бо в інших незалежних житлах також живуть люди. Коли я сиджу в ДЖЕКОВІЙ КІМНАТІ, а Ма — в КІМНАТІ МА, усе йде непогано, але, коли вона йде в якусь іншу кімнату, мені це не подобається.

— Усе гаразд, — заспокоює мене Ма. — Я завжди тебе почую.

Ми вечеряємо «їжею навинос», розігрівши її в мікрохвилівці.

Це така маленька плита, що супершвидко працює, випускаючи невидиме смертоносне проміння.

— Я не можу знайти Зубчика, — кажу я Ма.

— Мого зубчика?

— Так, твого хворого Зубчика, що в тебе випав. Я беріг його, він весь час був зі мною, а тепер, здається, пропав. Якщо, звісно ж, я його не проковтнув, однак він ще не вийшов разом з какавельками.

— Не хвилюйся, — каже Ма.

— Але...

— Люди в світі так часто переїжджають з місця на місце, що повсякчас гублять речі.

— Зубчик — не просто річ, він мені страшенно потрібен.

— Повір мені, зовсім не потрібен.

— Але...

Ма обіймає мене за плечі:

— Скажімо гнилому зубчикові «прощавай». Кінець історії.

Вона от-от розсміється, хоч мені зовсім не до сміху.

Я думаю, що таки випадково проковтнув його. Можливо, він не вийде з мене з какавельками, а заховається в якомусь куточку мого тіла назавжди.

Вночі я шепочу:

— Не можу заснути.

— Знаю, — каже Ма. — Я теж.

Наша спальня — це КІМНАТА МА, в Незалежному Житлі, в Америці, що лежить у світі, на зелено-блакитній кулі, яка має мільйони миль у поперечнику і повсякчас обертається. За межами світу — Космічний Простір. Я ніяк не можу зрозуміти, чому ми не падаємо з цієї кулі. Ма каже, що до землі нас притягає невидима сила — гравітація, але я її зовсім не відчуваю.

На небі з’являється жовтосяйне обличчя Бога, ми бачимо його крізь вікно.

— Ти помітив, — каже Ма, — що