Жоель Діккер - Книга Балтиморів

помандрувати. Але віднедавна щось у них недобре стало, принаймні так кажуть. їй дуже не сподобалося, що він виклав ті світлини в соціальній мережі. Здається, вона відразу ж повернулася до Лос-Анджелеса.

У мене не було змоги перевірити, чи те, що казав мій агент, було правдою. Наступними днями ніяких новин я не мав. Я закінчував наводити лад у дядечковому домі. Перевізники позабирали решту меблів. Дивно було бачити той дім порожнім.

— Що ви будете з ним тепер робити? — запитав Лео, пройшовши кімнатами.

Я сказав, що продам будинок.

— Справді?

— Авжеж. Ви ж самі сказали: спогади в голові. Гадаю, ви маєте рацію.

Частина четверта

Книга Драми

(2002–2004) 

37

Балтимор

18 лютого 2002 року

Тітоньку Аніту ми поховали за чотири дні після тієї лихої пригоди на цвинтарі Форрест-Лейн. Зібралася ціла юрма людей. Було там багато облич, яких я й не знав.

У першому ряду стояли дядечко Сол із погаслим лицем і Гіллель, блідий і приголомшений. Він був мов примара, попід очима синці, вузол краватки зав'язаний сяк-так. Я говорив до нього, та він наче й не чув. Я торкався його, та враження було таке, наче він нічого не відчуває. Він був ніби під анестезією.

Я дивився, як домовина помалу опускається в могилу, й не міг у це повірити. Враження було таке, ніби все це нереальне. Ніби то була не моя тітонька Аніта, моя люба, найдорожча тітонька, в тій труні, що на неї ми кидаємо пригорщі землі. Я чекав, що вона з'явиться зараз і підійде до нас. Хотів, щоб вона пригорнула мене до себе, як бувало завжди, коли ще хлопчаком зустрічав я її на пероні в Балтиморі, й скаже: «Моє ти небожатко любе». Я тоді аж шарівся від щастя.

Тітонька Аніта загинула вмить. Ваговоз, що збив її, навіть не зупинився. Ніхто нічого не бачив. Принаймні недостатньо, щоб допомогти поліції, яка не знайшла жодних слідів. Коли її збили, Вуді кинувся до неї, намагався привести до тями, та вона вже була нежива. Зрозумівши, що вона мертва, він заволав із розпуки, пригортаючи її до себе. Патрик тим часом стояв на хіднику і не міг отямитися.

Поміж людьми, що стояли довкола могили, не було ні Патрика, ні Александри. Патрик не прийшов через те, що це сталося біля його дому, Александра — щоб не викликати скандалу через появу на похороні когось із родини Невілів.

Вуді стежив за нами здалеку, заховавшись за деревом. Спершу я думав, що його тут нема. Від самого ранку намагався зв’язатися з ним, та марно: телефон його був вимкнений. Постать його я помітив аж тоді, коли похорон закінчився. Я впізнав його навіть здалеку. Всі учасники похорону прямували до паркувального майданчика: їх запросили до будинку в Оук-Парку на поминальний обід. Я потихеньку почав скрадатися углиб цвинтаря. Вуді помітив мене і почав тікати. Я побіг за ним. Він наддав ходу, і я помчав як навіжений, огинаючи могили і ковзаючись у грязюці. Нарешті я таки наздогнав його, спробував ухопити за руку, та заточився і повалився додолу, потягнувши і його з собою. Ми гепнули на землю і покотилися мокрою пожухлою травою.

Він шалено пручався. Хоч був набагато дужчий за мене, я врешті сів на нього верхи і згріб за комір.

— Ох, ти ж чортяко, Вуді! — сказав я. — Облиш дурня клеїти! Де ти це запропав, га? Вже три дні тебе не видно. Ти не відповідаєш на телефонні дзвінки! Я вже думав, що ти загинув!

— Ліпше би я загинув, Маркусе!

— Нащо ти верзеш цю дурню?

— Тому що я убив її!

— Ти не вбив її! То був нещасний випадок!

— Облиш мене, Маркусе, прошу тебе.

— Вуді, що сталося того вечора? Що ти робив у Патрика вдома?

— Мені треба було з кимось поговорити. І тільки йому я міг звіритися. Прийшов до квартири, аж там у нього якесь побачення з нагоди Дня святого Валентина. Квіти на столі, шампанське. Він наполіг, щоб я лишився на трохи. Я зрозумів, що його гостя заховалася десь у покоях і чекає, коли я піду. Спершу це мене навіть потішило. А потім я побачив її жакет у фотелі у вітальні. Та гостя — то була тітонька Аніта.

Я вухам своїм не повірив. То, виходить, чутки, що ходили в Оук-Парку, були правдою. Тітонька Аніта покинула дядечка Сола задля Патрика.

— А що ж таке сталося, що ти побіг до Патрика об одинадцятій вечора? Знаєш, мені здається, ти не кажеш мені всього.

— Я посварився з Гіллелем. Замалим до бійки не дійшло.

Я уявити собі не міг, щоб Вуді з Гіллелем посварилися, а ще менше — щоб у них дійшло до бійки.

— А за що ви посварилися? — знову запитав я.

— Та ні за що, Маркусе. А тепер дай мені спокій. Покинь мене самого.

— Ні, я не покину тебе. Чому ти не зателефонував мені? Чому ти сказав, що міг звіритися лише Патрикові? Ти ж знаєш, що я завжди з тобою.

— Зі мною? Та невже? Давно вже все змінилося, Маркусе. У Гемптонсі ми дали клятву, пам’ятаєш? Ніхто з нас не претендуватиме на Александру. Зламавши ту присягу, ти зрадив нас. Ти обрав дівчину, а не Ватагу. Гадаю, того вечора ти трахався з нею. Щоразу, як ти її трахаєш, щоразу як торкаєшся її, ти зраджуєш нас, Маркусе.

Я чимдуж намагався вдавати, ніби нічого не чув.

— Не покину я тебе, Вуді.

Він вирішив здихатися мене. Хутко вхопив за горлянку, аж дихати несила стало. Я заточився, він видерся, повалив мене додолу, і я закашлявся.

— Забудь про мене, Маркусе. Я не повинен жити на світі.

І він побіг, я кинувся за ним, та тільки й устиг побачити, як він сів у авто з коннектикутськими номерами, й воно рвонуло з місця. За кермом була Коллін.

Я підкотив до будинку Балтиморів і зупинився. Вулиця була заставлена автомобілями гостей. Мені не хотілося