Сергій Миколайович Поганий - Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий

секретар ЦК КПУ і протеже покійного радяйського лідера Леоніда Брежнєва. Та між Горбачовим і Щербицьким, котрий був одним із небагатьох консерваторів, що залишилися в Політбюро, не було порозуміння. Сварка з приводу параду 1 травня 1986 року в Києві, коли Горбачов змусив Щербицького провести масову демонстрацію, незважаючи на підвищений рівень радіації, була лише однією з багатьох причин напружених взаємин між ними. Володимир Щербицький не вірив ні в реформи Горбачова, ні в його управління ними. Переконаний, що Горбачов штовхає державу в безодню, Щербицький одного разу навіть сказав своїм помічникам: «Який дурень вигадав слово “перебудова”?»

Щербицький використовував усі наявні в нього ресурси, у тому числі місцеві партійні організації та КДБ, аби запобігти формуванню «Руху». Українські письменники покладали на візит Горбачова свої останні надії. Олесь Гончар, найвідоміший тоді письменник України, на зустрічі з Горбачовим назвав організовану Щербицьким кампанію проти «Руху» «переслідуванням». Горбачов не переривав виступу Гончара, дозволяючи тому висказувати розчарування діями партійного лідера УРСР і вдаючи водночас, ніби про складне становище «Руху» йому нічого не відомо. Принаймні таке враження Іван Драч, який був присутній на аудієнції з генсеком, виніс із цієї зустрічі, все ж вважаючи її успішною. «[Горбачов] хотів почути нашу думку. Це підхід справжнього лідера, який не покладається лише на сторонні оцінки», — сказав Драч одному зі своїх знайомих, котрий виявився інформатором КДБ. «Тепер сподіваємося, що гоніння “Руху” припиняться».

КДБ донесло ці слова Драча до вух Щербицького. Подейкували, що після зустрічі з Горбачовим Щербицький наказав ЗМІ припинити їхню кампанію цькування «Руху». Хоча опір партійного апарату в Україні «Рухові» тривав, показове його переслідування після візиту Горбачова вщухло, що дозволило засновникам «Руху» розпочати підготовку до свого першого з’їзду. Він відбувся у вересні 1989 року. За кілька тижнів до його початку Горбачов змусив Щербицького піти у відставку. Українська PCP стояла на порозі нової ери, яка фактично визначить долю Чорнобильської АЕС і усієї Країни Рад.

За кілька днів до зустрічі письменників із Горбачовим 16 лютого 1989-року, програму «Руху» опублікувала «Літературна Україна», орган Спілки письменників України. Вона була затверджена з деякими змінами на установчому з’їзді у вересні. Програма містила великий блок екологічних питань, де особлива увага приділялася Чорнобильській катастрофі та її наслідкам. Поряд із екологічним, розглядалося й питання соціальної справедливості, що передувало розділам із питань національності, культури і мови, які були важливими для письменників.

Програма «Руху» передбачала закриття Чорнобильської АЕС і всіх інших реакторів РБМК в Україні; зупинку будівництва нових атомних електростанцій в Україні, незалежно від типу реактора, який там планували використовувати; медичні огляди для всього населення Києва й інших регіонів, сусідніх із Чорнобильською електростанцією; та реабілітаційні заходи для тих, хто постраждав від цієї катастрофи.

Програма «Руху» була опублікована саме в час, коли в Радянському Союзі відбулися перші після революції 1917 року частково вільні вибори. Для прискорення реформ радянської політичної системи Горбачов вирішив створити нову інституцію — З’їзд народних депутатів, «суперпарламент» із 2 250 представників.

Третину депутатів обирала партія, а дві третини — виборці. Вибори були призначені на кінець березня і на початок квітня 1989-го, з’їзд мав розпочати роботу в травні. Ці вибори перетворилися на протистояння між призначеними Комуністичною партією і представниками нових демократичних рухів, які ставилися до екологічних проблем так само серйозно, як і до політичних та економічних, беручи в облогу радянську систему, що вже занепадала.

По всьому Радянському Союзу лідери пробудженого громадянського суспільства хоча й зазнавали клопотів, пов’язаних із економічними труднощами, але заохочені політичними реформами Горбачова переходили до екологічної активності. Незабаром ці дії набули рис екологічного націоналізму, політичного руху, лідери якого пов’язували розв’язання проблем охорони навколишнього середовища з етнічними та національними рухами, представляючи свої республіки головними жертвами екологічної політики центру. АЕС раптом стали втіленням московського екологічного імперіалізму. У Литві суперечки точилися навколо Ігналінської АЕС, на якій були встановлені реактори такого ж типу, як у Чорнобилі. У вересні 1988 року «Саюдіс», литовський народний фронт, який слугував однією з моделей для створення українського «Руху», мобілізував близько 20 000 людей, щоб створити «живе кільце» з людей навколо Ігналінської станції. АЕС сприймали не лише як екологічну, а й культурну загрозу литовській нації: подібно, як і на Чорнобильській станції, там також працювали переважно росіяни та фахівці з-поза меж республіки. У грудні 1988-го землетрус спричинив масові протести у Вірменії, які призвели до закриття Мецаморської АЕС, збудованої в районі високої сейсмічності лише за 36 кілометрів від столиці республіки Єреван.

В Україні «Рух» став найбільшою з кількох нових організацій, які вимагали закрити Чорнобильську електростанцію і попіклуватися про жертв катастрофи. Український письменник та екологічний активіст Юрій Щербак, котрий був серед перших фундаторів «Руху», продовжував очолювати свою асоціацію «Зелений світ». У квітні 1989 року вона опублікувала власну програму, зосереджену на проблемах, пов’язаних із Чорнобилем. Щербак балотувався в народні депутати в рідному Києві. Учений і письменник, котрий ніколи не був членом Комуністичної партії, зіткнувся з гострою конкуренцією з боку партійних опонентів, котрі звинуватили Щербака у тому, що він, мовляв, український буржуазний націоналіст і сіоніст. Якщо цього виявлялося недостатньо, вони стверджували, що його дружина — полька. Але Щербака, котрий стійко тримався своєї екологічної платформи, обрали 57 відсотків виборців — безумовний успіх у виборчому окрузі зі шістьма кандидатами.

Наприкінці травня 1989 року, коли Юрій Щербак поїхав до Москви, щоб узяти участь у першій сесії З’їзду народних депутатів, він аж ніяк не був єдиним депутатом новоствореного «суперпарламенту», котрий ставив екологічні проблеми на перше місце свого порядку денного. Із 2250 депутатів близько 40 репрезентували екологічні організації різного штабу, і принаймні 300 додали екологічні проблеми до своїх програм.

Але був один депутат, котрий дуже виділявся в невеликій, але активній групі «зелених» у першому частково вільно обраному радянському парламенті. Її звали Алла Ярошинська. Молода журналістка, обрана від Житомирської області України, що в безпосередній близькості до Чорнобильської зони відчуження, стала новим обличчям руху, який вимагав оприлюднити всю правду про Чорнобильську катастрофу та її наслідки. Вона працювала за програмою, зосередженою на долі одного з тих регіонів, що постраждав від радіаційних опадів найбільше, села Народичі, що менш ніж за 80 кілометрів на захід від Чорнобильської АЕС. «Обов’язково оприлюднити наслідки радіоактивного забруднення в районі села Народичі, до цього ретельно прихованого від людей», — було зазначено у виборчій програмі Ярошинської. Опинившись у Москві, вона зробила все для того, щоб увесь Радянський Союз почув про трагедію Народичів і збагнув довготермінові наслідки Чорнобильської катастрофи.

Ярошинська була не з лякливих. Уродженка