Сергій Миколайович Поганий - Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий

Житомира, міста, яке налічує близько 250 000 людей і лежить за 140 кілометрів на захід від Києва, вона закінчила факультет журналістики в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка на початку 1970-х років. Тоді КДБ знищувало в навчальних закладах будь-який ліберальний дух, що залишився від кампанії десталінізації Хрущова в 1950-х і на початку 1960-х років. Вона бачила однокурсників, котрих виключили з університету за те, що поклали квіти біля підніжжя пам’ятника українському народному поетові Тарасові Шевченку в невідповідний день: вшановувати пам’ять Кобзаря дозволялося у березні, а не у травні, коли такий жест розглядався, як прояв українського націоналізму, який потрібно було придушити. Тоді її чоловіка виключили з університету за написання статті, в якій він схвально висловлювався про лідера анархістів революційної епохи Нестора Махна, назвавши того героєм України. Радянська ж влада ввжала Махна небезпечним контрреволюціонером. Підписи, зібрані Аллою Ярошинською проти виключення чоловіка з університету, результату не принесли.

Талановита літераторка Ярошинська влаштувалася на роботу в житомирську обласну газету, але відмовилася вступити до Комуністичної партії та залишалася єдиним безпартійним репортером у партійному органі. Вона була ідеалісткою, котра вірила в соціальну справедливість і легітимність радянської системи, однак знала, що не може публікувати статті, які викривають «деформації» та зловживання системи. Проте вона вважала, що було б ефективно писати особисті листи московській владі, і повідомляти в них про зловживання владою з боку місцевих партійних керівників. Деякі її листи були адресовані Леонідові Брежнєву, генеральному секретареві партії та очільникові Радянської держави. Якось її викликали до обласного комітету партії та наказали припинити писати ці листи, якщо хоче зберегти свою роботу. Журналістку також викликали до КДБ, щоб обговорити її політичні погляди, а одного разу навіть викрали на кілька годин: полковник КДБ вивіз її на околиці міста задля залякування. Та Ярошинську ця тактика не зламала.

Обрання Горбачова генеральним секретарем партії посилило сподівання Ярошинської на створення кращого і справедливішого суспільства: 1986-го вона і її колега-журналіст Яків Зайко заснували в Житомирі клуб під назвою «За Перебудову». Комуністичні ЗМІ звинуватили їх у спробі створити політичну партію — злочин, рівнозначний державній зраді в доперебудовному СРСР. Не було жодної надії опублікувати щось критичне про корумпованих місцевих партійних чиновників у житомирських газетах, тому вона спробувала звернутися до більш ліберальних ЗМІ столиці. І це спрацювало: гласність ще не досягнула Житомира, а вона вже робила перші кроки в Москві. У червні 1987 року друга за важливістю радянська газета «Известия» опублікувала статтю Ярошинської, в якій викривалася нетерпимість до критики і переслідування опонентів житомирського партійного керівництва. Партійні функціонери у відповідь організували лист до ЦК у Москві, підписаний дев’ятнадцятьма місцевими журналістами, котрі засудили Ярошинську. Її газета зібрала партійні збори, на яких розглядали поведінку непокірної впродовж довгих шести годин. Її перевели на пів ставки, але Журналістка не відмовилися від своїх переконань.

Восени 1987-го Ярошинська, тоді 34-річна матір двох дітей, попросила у головного редактора газети вихідний. Той відмовив. Але вона наполягала і добилася свого лише після того, як заявила, що цей день потрібен для того, щоб зробити аборт. Замість клініки Ярошинська подалася до селища Народичі, де в кабінеті місцевого керівника побачила таємну ману радіоактивного забруднення регіону. Журналістка дуже зацікавилася цією проблемою, почувши, що влада розпочала там будівництво нового житла і господарських споруд для людей, переселених зі зони відчуження неподалік від Чорнобиля. Ярошинська вважала, що нове місце все ще занадто близько до. місця катастрофи, щоб бути безпечним. Коли ж вона звернулася до свого редактора за дозволом на відвідини інших населених пунктів, той відмовив, заявивши їй, що це не їхня справа. Видання було місцевою газетою, тоді як рішення про переселення ухвалювали на республіканському та всесоюзному рівнях. Вивчати цю справу мали б газети Москви і Києва. Але Ярошинська не послухалася.

Рудня-Осошня стало першим селом Народицького району, яке Алла Ярошинська відвідала потай від свого головного редактора. Село було під постійним радіоекологічним контролем. Місцеву школу закривали кожного разу, коли рівні радіації в будівлі перевищували 1,5 бера на годину. Незважаючи на це, влада продовжувала свою програму будівництва, розраховуючи, що люди захочуть жити в таких умовах. Робочі, яких Ярошинська зустріла на місцевому будівельному майданчику, скаржилися на головний біль і швидке виснаження. Їм виплачували надбавки в 30 карбованців кожного місяця — нібито для кращого харчування, — однак робітники називали ці гроші «гробовими». Ані вони, ані місцеві не могли пояснити, навіщо в радіоактивно забрудненому селі, де майже немає дітей, споруджується новий дитячий садок. Окрім того, будувалася й нова лазня. Мабуть, для того, щоб полегшити місцевим жителям процедури знезараження себе від радіоактивного пилу.

Ярошинська була шокована. Наступний місяць вони з чоловіком кожні вихідні проводили, переходячи від одного забрудненого села до іншого. Ситуація всюди була однаковою: тривало нове будівництво, а рівень радіації тримали в таємниці, що загрожувало здоров’ю як місцевих жителів, так і переселенців зі зони відчуження. Також спостерігалося погіршення здоров’я людей, а особливо дітей. Ярошинська дізналася від місцевого медика, що у 80 відсотків дітей у регіоні збільшені щитовидні залози — ознака аномально високого рівня опромінення. До Чорнобильської катастрофи такі симптоми мали лише 10% дітей.

Якщо Алла Ярошинська збиралася допомогти жителям району, вона повинна була поширювати інформацію про їхнє скрутне становище. Видання, в якому працювала журналістка, публікувати результати її розслідування відмовилося, однак вона завжди могла спробувати у Москві, де вже з’являлася її критика на адресу місцевих партійних еліт. Втім, питання Чорнобиля виявилося занадто делікатним навіть для центральних ЗМІ. «Известия», в яких вона публікувалася раніше, відмовилася від співпраці, заявивши, що ця тема засекречена. Провідна партійна газета «Правда» також відмовила після півроку зволікань, заявивши, що подібну статтю іншого автора вже затвердили до публікації. Звернення Ярошинської до Володимира Губарева, репортера «Правди» й автора численних статей про Чорнобиль, також результатів не дали. Рупор перебудови — журнал «Огонёк», який редагував український письменник і поет Віталій Коротич, і з котрим Ярошинська зуміла зустрітися особисто, також повернув цю статтю після численних обіцянок її опублікувати. Так само вчинило й інше ліберальне видання — «Літературна газета».

Ці відмови зумовлювалися головним чином не примхами редакторів, а жорсткою цензурою на все, що стосувалося Чорнобиля, крім прославляння зусиль ліквідаторів. Віталій Карпенко, головний редактор популярної газети «Вечірній Київ», пізніше пригадував, як отримав догану лише за публікацію в одному з номерів від травня 1986 року фотографії майже безлюдних вулиць Києва. Більше того, його справу розглядав секретар ЦК КПУ. Все, що публіковали видання на тему Чорнобиля, мало отримати схвалення або керівників у Москві,