Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

Книга V. Король cов

Закарі Езру Роулінза відтягли подалі від ущелини, що виникла в Серці Гавані, до кабінету Хранителя, де підлога залишилася неушкодженою. Ноги хлопця ковзають побитим кахлем.

— Сядь, — наказує Хранитель, змушуючи Закарі сісти в крісло за письмовим столом. Закарі намагається підвестися, але чоловік утримує його та радить: — Дихай. — Але він забув, як вдихати повітря. — Дихай, — повторює Хранитель, і той повільно, раз за разом хапає повітря ротом.

Закарі не розуміє, як чоловік досі лишається таким спокійним. Не розуміє нічого з того, що діється, але дихає далі, і щойно дихання сповільнюється, Хранитель відходить від нього, а Закарі залишається сидіти в кріслі.

Чоловік бере з книжкової полиці пляшку. Наповнює келих прозорою рідиною і ставить його перед Закарі.

— Випий, — наказує він, залишаючи пляшку на столі, і відходить. Він не додає «Від цього тобі стане краще», і просто зараз, сидячи в цьому кріслі, хлопець узагалі не вірить, що йому колись стане краще, та однаково випиває те, що в келиху, і закашлюється.

Краще йому від цього не стає.

Натомість усе стає ще чіткішим і гіршим.

Закарі ставить келих поряд з Хранителевим записником і намагається зосередитися на чомусь, будь-чому, що відволікло б його від постійного прокручування в голові останніх жахливих хвилин. Він дивиться на розгорнутий записник і читає сторінку, а потім ще одну.

— Це любовні листи, — здивовано промовляє хлопець уголос, звертаючись водночас до себе і до Хранителя, але той не відповідає.

Закарі читає далі. Деякі листи написані віршами, деякі прозою, але кожен рядочок пристрасний, щирий і, вочевидь, написаний для Мірабель або про неї.

Хлопець дивиться на Хранителя, що стоїть на порозі, розглядаючи хаос, на який перетворився цілий світ. Лиш одна-єдина зірочка зухвало звисає зі стелі.

Чоловік щосили б’є по одвірку, і той аж тріщить, а Закарі розуміє, що його удаваний спокій — це ледве стримувана лють.

Хлопець спостерігає, як Хранитель зітхає і знову кладе руку на одвірок. Тріщина зникає сама по собі, повільно затягуючись, аж поки не залишається лише тоненька рисочка.

Каміння в Серці грюкає та совається. Розламана скеля накриває порожнину в підлозі, крок за кроком відновлюючи поверхню.

Хранитель повертається до письмового столу й береться за пляшку.

— Мірабель була в передпокої, — каже він, відповідаючи на запитання, якого Закарі, наливаючи собі в келих рідину, не наважився йому поставити. — Я не зможу дістати її тіло чи те, що від нього залишилося, поки не розчистимо уламки. Ремонт потребуватиме певного часу.

Закарі намагається сказати щось, будь-що, але не може промовити жодного слова й натомість кладе голову на стіл, намагаючись зрозуміти те, що чує.

Чому в цій кімнаті, наповненій утратами та книжками, їх лише двоє? Чому все, що раніше кришилося, тепер розсипалося, і чому здається, що відновити можна саму підлогу? Куди подівся рудий кіт?

— Де Рима? — запитує він, коли нарешті опановує себе.

— Напевно, десь у безпечному місці, — висловлює припущення Хранитель. — Вона, мабуть, почула, що наближається щось. Мабуть, вона намагалася мене попередити, але тоді я не зрозумів цього.

Закарі не просить Хранителя налити йому ще келих, але той однаково наливає.

Хлопець тягнеться до келиха, та рука чомусь хапає предмет, що лежить поряд, — кубик, старіший за ті, які треба кидати на вхідному іспиті, але з такими самими символами, вирізьбленими на гранях. Закарі підіймає його.

І кидає на стіл.

Випадає, як і очікувалося, самотнє вирізьблене серце. «Лицарі, що розбивають серця, і серця, що приборкують лицарів».

— Що означає Серце? — цікавиться він.

— Колись давно кубики кидали, щоб побачити, що скаже Доля про новачка в цьому місці, — пояснює Хранитель. — Певний час результати використовували, щоб оцінити потенціал на кожному зі шляхів. Серця були для поетів, чиї серця розчахнуті навстіж і палають вогнем. Задовго до того кубики використовували оповідачі, щоб підштовхнути історію до романтики, трагедії чи таємниці. З плином часу їхнє призначення змінювалося, але бджоли були ще до аколітів, а мечі — до вартових, і всі ці символи існували тут задовго до того, як їх вирізьбили на кубиках.

— Отже, існує більше, ніж три шляхи.

— Кожен з нас має свій шлях, містере Роулінз. Символи використовують для їх інтерпретації, а не для визначення.

Закарі думає про всіх бджіл, ключі, двері, книжки та ліфти, згадуючи шлях, що привів його до цієї кімнати й цього крісла. Що далі хлопець повертається подумки назад,