Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

— Ви намагалися врятувати його, — звертається він до Хранителя. — Коли Аллеґра збиралася застрелити Доріана, ви зупинили її.

— Я не хотів, щоб ви страждали так само, як я, містере Роулінз. Подумав, що зможу перешкодити тій ситуації, у якій ми зараз опинилися. Мені шкода, що нічого не зміг вдіяти. Я відчував те, що відчуваєте ви, мільярд разів. Легше не буде. Просто все стає більш знайомим.

— Ви вже втрачали її раніше, — мовить Закарі. Він починає все розуміти, навіть якщо сам не певен, чи вірить у це.

— Багато-багато разів, — підтверджує його здогадку Хранитель. — Я втрачав її через забаганки Смерті або свою недолугість, роки минали, і вона поверталася знову. Але цього разу вона була переконана, що дещо змінилося, хоча не пояснила мені чому.

— Але… — починає Закарі, та замовкає, відволікшись на згадку про голос Доріана у своєму вусі.

(Іноді Доля знову опановує себе, а Час завжди чекає.)

— Людина, котра відома вам як Мірабель, — веде далі Хранитель, — ні, перепрошую, ви називали її Максом, чи не так? Вона століттями перебувала в різних іпостасях. Іноді вона пам’ятає інші… Попереднє втілення звали Сивія. Вона змокла до нитки, коли вийшла з ліфта, тож ви нагадали мені її, коли вперше з’явилися тут і з вас стікала фарба. Напевно, того дня на околицях Рейк’явіка дощило, я ніколи не розпитував про це. Спершу я її не впізнав, це траплялося нечасто, а потім я завжди дивувався, як щоразу втрапляю в таку халепу, наче сліпну на той час. І завжди втрачаю її тоді. Сивія вважала, що все можна змінити.

Він замовкає, вдивляючись у склянку.

Закарі чекає якусь мить, а потім запитує:

— Що з нею сталося?

— Вона померла, — відповідає Хранитель. — Тут була пожежа. Перший такий випадок у цьому місці, і вона опинилася там, у самісінькому епіцентрі. Я зібрав усе, що міг, щоб віднести до склепу, але важко було розпізнати, що там колись належало жінці, а що було книжкою чи котом. Згодом я подумав, що це, напевно, було її останнє втілення. Після пожежі все змінилося. Спершу повільно, а потім дедалі швидше двері позачинялися, аж поки я не вирішив, що вона не зможе повернутися, навіть якщо захоче. Проте якось я звів погляд — і вона була тут.

— А як давно ви тут? — запитує Закарі, утупившись поглядом у чоловіка, що сидить навпроти, і думаючи про метафоричних піратів у клітках у підвалі, про Час і Долю, про згарища, пригадує, як Хранитель дивився на нього з протилежного боку позолоченої танцювальної зали. Зараз у нього був той самий вигляд. Хіба що срібла у волоссі побільшало.

— Я завжди був тут, — каже Хранитель. Ставить келих на стіл. Бере кубик і ховає його в долонях. — Я був тут, коли ще жодного «тут» не було. — Чоловік кидає кубик на стіл і не дивиться на те, що випало. — Ходімо, я хочу дещо вам показати.

Хранитель підводиться і йде в глиб свого кабінету, до дверей між двома високими книжковими полицями, яких Закарі не помічав.

Хлопець кидає погляд на стіл.

На кубику видно ключ, але Закарі не знає, замикає той чи відмикає. Він підводиться на ноги, почуваючись упевненіше, ніж гадав. Визирає в Серце, де підлога поволі знову відновлюється з уламків. А по тому хлопець прямує за Хранителем повз полицю, на якій стоїть знайомий на вигляд слоїк з рукою всередині, що махає і ніби каже «привіт» чи «бувай» або ділиться з ним якоюсь думкою. Закарі пригадує важкий предмет у сумці Мірабель після їхньої втечі з «Клубу колекціонерів» і на мить замислюється про те, кому належала ця рука, перш ніж опинитися в слоїку, а потім заходить до кімнати за кабінетом.

Хранитель запалює лампу, освітлюючи кімнатку, меншу за ту, де живе Закарі, а може, вона просто здається меншою, бо надто вже захаращена книжками та іншими витворами мистецтва. На ліжку, що стоїть у кутку, теж навалено чимало книжок. Книжки вишикувалися у два ряди на полицях, вони, складені стосами, нагромаджені на всіх досяжних поверхнях (здебільшого на підлозі). Закарі озирається, шукаючи рудого кота, але не бачить його. Він зупиняється біля полиці із записниками, ідентичними до того, що залишився на столі. На корінцях написані імена: «Лін, Ґрейс, Аша, Етьєн». Багато які імена прикрашають собою не один записник. За кількома «Сивіями» вишикувалися цілі шеренги «Мірабелей», що перегукуються одна з одною.

Закарі повертається до Хранителя, який саме запалює інші лампи, щоб спитати про них, але питання не злітає з його вуст.

Позаду чоловіка на стіні висить велике полотно.

Спершу хлопець думає, що це дзеркало, адже бачить у ньому себе, але він наближається, а Закарі на картині залишається нерухомим, хай навіть зображений так реалістично, що здається, наче він дихає.

Це портрет у натуральну величину. Намальований Закарі стоїть на одному рівні зі справжнім у тих самих замшевих черевиках, у тих самих синіх піжамних штанях, які на створеній олійними фарбами картині чомусь мають елегантний і класичний вигляд. Але на полотні хлопець стоїть без сорочки та з легкістю тримає в опущеній руці меч, а в піднятій угору — пір’їну.

Позаду нього стоїть Доріан. Нахиляється й шепоче щось Закарі у вухо. Одна чоловікова рука обіймає хлопця, а розкрита долоня вкрита медоносними бджолами, що танцюють на кінчиках пальців і рояться на зап’ясті. Друга Доріанова рука витягнута вбік і завішана ланцюгами, з яких десятками звисають ключі.

Над їхніми головами плаває в повітрі золота корона. А позаду розкинулося поцятковане зорями нічне небо.

Усе здається до болю реальним, ось лише груди Закарі на картині оголені, серце нічим не захищене, і за ним пульсує зоряне небо. А може, це Доріанове серце. Або їхнє спільне. Кожна його артерія та аорта зображена з найменшими анатомічними деталями, але намальоване металевою золотою фарбою та оповите полум’ям серце сяє, мов ліхтар, кидаючи досконало зображені спалахи світла на бджіл, ключі, меч та обидва обличчя.

— Що це? — запитує в Хранителя Закарі.

— Це остання картина, намальована тут Аллеґрою, — пояснює чоловік.

— То Аллеґра — художниця. — Хлопець пригадує кімнату в підвалі «Клубу колекціонерів», заповнену картинами з краєвидами Гавані. — І коли вона її намалювала?

— Двадцять років тому.

— Як таке може бути?

—