Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

– Розкажете?

– Тобі справді цікаво?

– Залишатися в ненадійній компанії ненадійних типів, які нічого про себе не розказують??? – закліпала я.

– Ну, це на любителя, – засміялися хлопці.

– А таки так… – протягнув Піт Аллен. – Ну, що ж… Тебе вже хлопці всі до одного знають, а ти в нас — майже нікого. Так і бути, доведеться вас перезнайомити!

– То не тягни, Піте! – гукнув один з парубків. – Скільки можна принцесу очікуванням томити?

– Гаразд, – розвів руками. – З тебе й почнемо! Оця язиката ява, – вказав на парубка рукою, – це Марко Горинич.

– Горинич? – витріщилась я.

– Це прізвисько. Ми всім даємо, хто до ватаги приєднується, – пояснив Піт Аллен. – А цього так прозвали, бо на власні очі бачили, як він вивергав зі своєї пащеки вогонь.

– Ого.

– Ага! Він був циркачем у якомусь там цирку (вибачай, Горинич, навіть назви не пам’ятаю, але ж ти такий самий), – Горинич тільки закотив очі, – але в них там була така жорстка конкуренція, що якийсь звихнутий підставив його і звинуватив у підпалі.

– Підпал-шмідпал… От цікавішого чогось вигадати не міг? – буркнув Марко. – Цирк та й годі! І за таку дрібницю мав тікати світ за очі!

– Дрібниці дрібницями, а за підпали в них карали конкретно, – сказав Піт.

– Ясно, – мовила я.

Знайомство тим часом продовжувалось. Піт Аллен вказав на наступного парубка:

– Івор Пазур, – першим, що впало в очі, був здоровенний кіготь, що гордо красувався на шиї. – Ніколи зі своїм пазуром не розлучається! Вір не вір, а він якось зі свого лука цілого ведмедища звалив! Ну, і зрозуміло не забув узяти трофей.

– Забудеш тут! – вигукнув Марко. – Та я десять ножів у нього всадив – а воно все одно за мною всім лісом ганялось! Там же така туша була, що останній дурень би про трофей не забув!

– А, забув сказати, – клацнув пальцями Піт. – Марко в нас ще й майстер метання ножів, так що ведмедище й справді було ще те!

– А Івор його – з одної стріли! Братва, за таке треба п’єдестали ставити! – підхопив якийсь малий.

– До речі, ви чули, що в того ведмедя родич об’явився? Таке враження, що мститись прийшов, чесне слово!

– О-о-о… та я ся бачив ще й здалека! На скаженого схожий! Так шматує все навколо, що страшно!

Що цікаво, сам майстер стрільби до обговорення не долучався. Виглядав пан стриманим і мовчазним. А мене роздирала цікавість: ну, як? Як можна навчитись так стріляти?!

Не стримавшись, запитала у чому секрет.

– А я з десяти років був на війні, – так просто сказав він, що я здригнулась. – У рекрути брали примусово, а хто ухилявся, тих виловлювали і карали. Брат спробував, його виловили. А я пішов, – беземоційно провадив хлопець. – З десяти років на війні. Загублене дитинство. Поламана психіка. Ніяк не забуду першого пострілу. Першого влучного, – так холодно й неспішно. – Броньований супротивник подивився на мій дитячий лук і зареготав. А потім впав. І після цього я ніколи не хибив.

Від його розповіді стало гірко. І до болю образливо – на всесвітню несправедливість! Та чи проглядався біль у його очах? Скоріше, сталева витримка.

– Життя таке, – сказав Піт Аллен. – І після всіх цих жахіть його ще й підставили. Івор був найкращим лучником на весь полк, і кожна його стріла була мічена. Якось їхнього командира знайшли з простреленою горлянкою. Стріляли ззаду. Міченою Іворовою стрілою. І все, – розвів руками.

– Зате пішов з війни, – кинув хтось.

– Погано пішов, – сказав Івор. – Мала бути червона відзнака. Тепер чорна. А всім це так важливо. Аж до п’ятої точки.

Запанувала мовчанка. Коли зітхання пройшли кілька кіл, Піт Аллен продовжив:

– Арто Ломикамінь, – парубок-велет махнув мені рукою. – Сумніваюсь, що дивлячись на цю гору м’язів, хтось осмілиться сперечатись, чи залишиться цілою від його кулака нещасна кам’яна брила! Ми ще думали: «Може, Вернигора чи Вернидуб?» Та вони, здається, уже кимось зайняті, – усміхнувся хлопець. – Він німий, – раптом додав він. – Німий велет-силач. Що може бути краще для вантажника в порту? У нашого Арто така сила, що він за раз переносив на собі в кілька разів більше, ніж будь-хто інший. Відповідно заробляв непогано. Та одного разу прибув надважливий вантаж, і розвантажувати його мали вночі. Арто призначили на нічну зміну, але його мати захворіла, то він попрохав товариша його підмінити. А наступного дня по всіх околицях метались гвардійці, бо частину вантажу було викрадено, а малий дріб’язок «незрозумілим чином» опинився вдома в Арто. Усі звинувачення впали на нього. Цікава штука ці товариші, чи не так? – криво посміхнувся Піт.

Я слухала і не знала, що сказати. Піт Аллен продовжував:

– Керрі В’юнок, – вказав на юнака з рудуватим волоссям та жвавим обличчям, якому я дала б років п’ятнадцять. – Це найменший член нашої ватаги. Він такий верткий, що інакше як В’юнком і не назвеш! У нього також був «хороший товариш». Вони обидва були служками у сеньйора, який мав купу дорогезних цяцьок. Одну з них заманулося поцупити товаришу нашого В’юнка. Але він так злякався розплати, що підкинув її Керрі. Коли ж її в нього знайшли, то сеньйор так розлютувався, що кричав, ніби руку йому відітне – і Керрі з переляку аж до Кеталю занесло.