Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

– Так, – відгукнувся парубок. – Вони розказували. Легенда каже, що цю доньку подружжю подарувало саме провидіння. Бо тільки провидіння могло послати їй родимку, яка б точно сходилась з гербом королівства. Але потім…

Але що було потім, ми не дослухали, бо я спустила сукню з лівого плеча, і хлопець затнувся. Уся ватага переводила погляд то на родимку, то на нього і напружено перезиралась.

– І ось вона я, називається! Приємно познайомитись! – замахала їм ручкою.

– Це капець.

– Де доля.

– Це фатум.

– Марко, давай ти мене ущипнеш, бо я вже всього себе общипав і не допомагає.

– Я приніс відра з крижаною водою! Підходьте і замовляйте!

– А давайте подумаємо, куди її можна вигідно здати? – от цього приколіста запам’ятала.

– Не смішно, – огризнулася я.

– Ну, ти уявляєш, скільки за тебе заплатить твоя божевільна тітка? Та я вже схему придумав: здаємо – відбиваємо, здаємо – відбиваємо… І все – мільйонний статок на руках!

Трохи посиділи, трохи подумали, оцінили на око, чи личитиме мені корона…

– Вражає, – сказав Піт Аллен. (навряд чи про вигляд з короною)

– Сама вражаюсь, – підтримала я.

– А як ти про це дізналась і коли?

«А щоб його! Таки не відстане і доведеться розказувати, – змолилася я. – А так сподівалась, що й цього з них вистачить…»

Тоді я набрала в легені повітря, налаштувала голосові зв’язки, наметала приблизний план розповіді – і понеслось. Кожну дрібничку, кожне враження і думку випалила їм, не боячись ні осуду, ні того, чим це для мене може обернутись (хіба момент з «таємничим незнайомцем» упустила). А хлопці що? Вражалися і заливалися зі мною, слухали, як найкращі зі слухачів, та коментували, як найкращі з коментаторів! Вибухи сміху, обурена лайка, акторські гримаси та реготливі намагання видавити сльозу – усе це повторювалось колами та змушувало розказувати далі й далі.

– … і ось я стою перед ним — в голові паморочиться, усю тіпає, перед очима пливе — а він, зв’язаний, ядуче розказує, що він про мене думає і всім своїм виглядом показує, що радше на страту піде, ніж попросить мене допомогти! Я відчуваю, що скоро провалюся в безодню, і не знаю що робити: ні ті підлоти мені не допоможуть, ні цей не хоче! – я розказувала так, наче це не Піт Аллен сидів всього за кілька метрів від мене. – Думаю: «Розв’язати?» І тут же згадую як він збирався видати мене пред лице закону на страту — аж мурашки по шкірі біжать! А він мене так і свердлить своїм поглядом, так і свердлить… Ну, і що робити? Тим за мене тисячу золотих обіцяли, а на цього дивлюсь — і поняття не маю, що діється в нього в голові! Та вибору нема, лишається тільки він — розв’язую! А в голові: «Мамо рідна, що я кою?!» А він мене тоді як схопить за руку, що я вже думала, точно мені гаплись! І аж до самої непритомності крутилося те «мамо рідна»…

– Піте, Піте… – хтось докірливо похитав головою. – І нащо було дівчину так лякати?

– От подивився б я на тебе на моєму місці! – вигукнув він. – Це ви ще з мого боку цього не бачили!

«Опа! – витріщилась я. – А відколи це НАШІ ситуації діляться на різні боки?»

– Сиджу я конаю в тому клятому шатрі, – почав Піт, – катаюсь по всій площі, щоб хоч якось стягнути те кляте реміння… А тут вона як завалиться! Думав, Керрі. Але ж ні! Давно так не хотів лаятись, як тоді. Служницю забила, табір розвалила – ще й тут мене знайшла! Ну, що за непруха?! І починає мені нотації читати, що я маю і що не маю, ніби місця кращого знайти не могла! А саму, головне, вже до того залихоманило, що очі так горять, ніби в темряві світяться! І тут вона як рвоне до мене – я вже думав, що перетвориться у вампіра і заживо загризе! Але ні, почала мені ноги розв’язувати. От з рук почати не могла? Я б потім і сам впорався! А саму ще метеляє так цікаво, що я вже побоювався, щоб її не дометеляло до того моменту, як вона мене розв’яже! Але з ногами закінчила і підсунулась до рук. І ви знаєте що? Руки простягнула – і завмерла! «А щоб йому! Грець йому! Так довго мучитися над ногами, щоб руки залишити, як є?!» – я вже думав, що зараз розвернеться і піде.

– Та злякалася я! Злякалася! От на мить прокинувся здоровий глузд!

– Оце злякалася, так злякалася! Та мені твій переляк життя міг коштувати!

– От мало тобі було тих ніг, щоб якось до табору добігти?

– А звідки я знав, що ти всю охорону познімала?!

І довго ми ще прирікалися та заливалися… А проте, ясно було одне: лютий бандит мені вдячний.

– Хлопці, хлопці! – несподівано обурилась я. – Скажіть: це що за несправедливість? Я вам про себе все розказала, а ви мені про себе – ні крихти! Признавайтеся: як до такого життя докотились?

Відповів за всіх Піт Аллен:

– А знаєш… так само, як і ти: підставили! Усіх поголовно підставили!

– Невже? – здивувалась я.

– Ага. Пацана підставили – пацан образився. Пацан шукав справедливості – справедливість на нього забила, і він на неї також забив. У кожного тут своя історія, та загалом — усі вони чимось подібні.