Публій Овідій Назон - Метаморфози

діво безбожна!

Не відчуваєш хіба, як і назви, й права ти змішала?

Батько — любовник, а мати — суперниця будуть у тебе?

Будеш для сина сестрою, а матір’ю станеш для брата?

Чи не лякаєшся сестер із зміями замість волосся,

/350/ Що, до очей і до уст наближаючи факел жахливий.

Бачать, що серце таїть. Поки тілом ти ще не згрішила,

Дбай про невинність душі; нездоланних законів природи

Цим небувалим, ганебним зв'язком не посмій забруднити.

Хай він, скажімо, полюбить тебе — все одно не піддасться

Звабі: шанує звичай. О, якби він зазнав мого шалу!“

Мовила так. А Кінір заклопотаний: що відповісти

Цілій юрбі женихів. Поіменно, звернувшись до Мірри,

Перераховує їх, щоб од неї почуть її вибір.

Мірра спочатку мовчить і, не зводячи погляду з батька,

/360/ Жаром палає; гаряча сльоза їй зволожила очі.

„Он яка доня моя, — здивувався Кінір, — соромлива“.

Каже: „Не плач!“ І цілує в уста, й витирає їй сльози.

Мірра ще дужче горить. На питання, кого б побажала

Мужем назвати, — „Подібного, — мовить, — обличчям до тебе“.

Той, не подумавши, ще й похвалив: „Поважай так постійно,

Донечко, батька свого!“ Про повагу до батька почувши,

Зблідла, свідома своєї провини, похнюпилась діва.

Час опівнічний минав. Одігнав і турботи, й утому

Сон. Та Кініра дочка невгамовним, що душу з’їдає,

/370/ Все ще палає вогнем, од бажання шаліючи знову.

То в безнадію впада, то кріпиться; то сором, то пристрасть

Мучать її, не збагне, що робити. Як сосна могутня

На вирішальний чекає удар і не знає, куди їй

Впасти, й стоїть, завагавшись, погрозлива з кожного боку,

Так от і Мірра: поцілена в серце, скеровує думку

В різні боки водночас, рівноваги зловити не може.

В смерті вона від жаги порятунку й спочинку шукає.

Смерть її вабить. Чимшвидше їй хочеться шию дівочу

Взяти в петлю. На одвірку свій пояс вузлом зав'язала.

/380/ „Милий Кініре, прощай! Але знай: через тебе я гину!“

Мовила й зашморгом горло бліде почала затягати.

Схлипи й неясні слова годувальниця, кажуть, почула,

Що вихованки своєї поріг пильнувала дбайливо.

Тут же на ноги тремтливі зметнулася; вбігши в кімнату,

Бачить: готується смерть — і б’є себе в груди старенька,

Зойкнувши, й одяг у розпачі рве і, здійнявши їй з шиї,

Геть одкидає петлю, і тоді бере Мірру в обійми,

Плаче й розпитує, що на ту стежку її спрямувало.

Дівчина мовчки стоїть, від землі не відводячи зору.

/390/ Жаль їй, що так по-дурному зірвалася спроба померти.

Молить стара своїм сивим волоссям, оголює груди

Висохлі, молить колискою й покормом першим, солодким,

Щоб свою тугу їй звірила. Дівчина ж тільки зітхає

І відвертає лице. Але та, щоб свого домогтися,

Їй обіцяє не тільки мовчанку: „Довіришся, — каже, —

То й посприяю тобі, хоч стара вже, не згірш молодої.

Може, пройняв тебе шал — пошепчу, заварю тобі зілля.

Може, зурочена ти — ворожильним обрядом очищу.

Може, гнівляться боги — їх молитвою можна власкавить.

/400/ Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток

Не покидає його. Ще живуть твої батько та мати!“

Мірра здригнулась, почувши про батька; з грудей мимоволі

Вирвався стогін тяжкий. Але няня й тоді ще нічого

Не запідозрила. „Мабуть, закохана“, — думка майнула.

Правду дізнатися хоче будь-що; до старечого лона

Горне заплакану, слізно блага, щоб у горі своєму

Звірилась. Не випускаючи Мірри з обіймів старечих,

Каже їй: „Мабуть, кохаєш когось. Не хвилюйсь: помічною

Буду й у цьому тобі. Ні про що й здогадатись не зможе

/410/ Батенько твій“. На те слово од няні вона відсахнулась,

Мов божевільна, й припавши до ложа: „Облиш мене, — каже, —

Згляньсь!“ А що й далі старенька вивідує: „Годі! — гукнула, —

Ятрити рану мою! Докопатись до злочину хочеш?“

До вихованки своєї простягує няня, жахнувшись,

Руки, тремтливі од немочі й страху; до ніг їй упавши,

То примовляє ласкаво, то кидає оком на зашморг, —

Руки на себе, мовляв, накладу, якщо біль свій від мене

Ти затаїш. Якщо звіриться їй — помогти обіцяє.

Дівчина очі насилу звела, і старенькій на груди

/420/ Сльози рясні пролились. І вже декілька раз на півслові

Сором уста їй змикав. Затуливши лице, вона врешті

Мовить: „Яка ж моя мати щаслива своїм чоловіком!“

Тяжко потому зітхнулося їй. А в старенької няні

Наче мороз перебіг поза спиною, в кості проникнув;

Дибом їй стало на всій голові посивіле волосся.

Довго вмовляє її найжахливішу вибити з серця

Пристрасть. А та, хоча знає, що слід саме так учинити,

Смерті жадає одно, якщо милим не буде втішатись.

Няня ж на те: „Не вмирай, будеш мати свого…“ — не посміла

/430/ Мовити „батька“, й присягою скріплює цю обіцянку.

Свято Церери подружні жінки святкували щорічне.

Всі вони в білий, мов сніг, у цей день споряджаючись одяг,

Перші плоди їй несуть, з колосків посплітавши віночки.

Дев’ять ночей у ту пору своїх чоловіків до себе

Не допускають жінки. Кенхреїда{482} в числі шанувальниць

Участь у святі так само взяла, володаря дружина.

Тож, поки вільним було від жони повноправної ложе,

Няня Кініра сп'янілим найшла, й, на біду розторопна,

Під неправдивим ім’ям про любов сповіщає правдиву.

/440/ „Гарна з лиця“, — додає. Коли віком її поцікавивсь,

Каже: „Ровесниця Мірри“. „Приводь же!“ — Кінір заохотивсь.

Та, лиш додому прийшла, — „Порадій, вихованко! — гукнула, —

Наша взяла!“ Але повної