Публій Овідій Назон - Метаморфози

Рухатись буде вона, щоби тільки набралась відваги.

Так під мистецтвом не раз приховатися може мистецтво!

З дива не сходить різьбяр: запалав до різьби, мов до тіла.

Часто рукою свій твір випробовує: хоче дізнатись,

Тіло чи кість перед ним; що не кість — присягнутись готовий!

Часто, цілуючи, й сам мовби чує її поцілунки,

Шепче їй щось, обнімає; здається йому, що під пальцем —

Тіло пружне, тож боїться на ньому синець залишити.

Чи, пригортаючись, пестить її, чи приємні дівчатам

/260/ Їй подарунки несе: черепашки, камінчики круглі,

Різні пташини дрібні, рясноцвітні веселкові квіти,

Ніжні лілеї, барвисті м’ячі й Геліад бурштинові

Сльози{477}, що впали з дерев. До лиця їй вбрання добирає,

Перснями — пальці, намистом ясним прикрашає їй шию,

В вухах сережки блищать, мерехтять самоцвіти на грудях —

Личить усе. Та не менше вродлива й тоді, коли гола.

На покривало сідонської барви{478} її приміщає —

Ось, мовляв, подруга ложа мого; під нахилену шию

З пуху подушку кладе, мовби та відчувать могла справді.

/270/ Свято Венери, на Кіпрі всьому найславніше, настало.

В жертву для неї призначені золоторогі телиці

Падали, тільки-но бризнула кров з білосніжної шиї.

Ладан куривсь. Перед вівтарем, жертву обіцяну склавши,

Боязко Пігмаліон прошептав: „Якщо все в ваших силах, —

Дайте дружину, боги (не сказав: „Із слонової кості“).

Хай до тієї, — додав, — що я вирізьбив, буде подібна“.

Що мав на думці різьбяр, — золота здогадалась Венера,

Адже на святі була; виявляючи ласку богині,

Тричі вогонь спалахнув, язиками лизнувши повітря.

/280/ Щойно додому прийшов, — нахилившись над ложем, цілує

Діву, різця свого твір. Але що це? Чи теплою стала?

Ще раз устами торкнувсь, до грудей дотулився рукою —

Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну,

Вже подається під пальцями. Так от гіметський на сонці

Лагідним робиться віск і під пальцем великим потрібних

Форм набуває — в роботі стає для роботи придатним.

Пігмаліон остовпів; чи радіть, чи лякатись — не знає.

Ще раз і ще раз творіння свого доторкнувся з любов’ю —

Тіло було! Він одчув, як під пальцем забилися жили.

/290/ Тільки тоді міг Венері засвідчити всю свою вдячність

Пафський{479} щасливий герой. І до вуст непідроблених, справжніх

Тільки тоді він припав. Поцілунки палкі відчуває

Діва й рум'яниться; світлі свої піднімає до світла

Очі — й небо ясне водночас, і коханого бачить.

Благословляє цей шлюб, що його й влаштувала, — Венера.

Дев’ять разів заокруглювавсь місяць, єднаючи роги, —

Й Пафа вона повила, від якого названо й острів.

Потім від неї Кінір народивсь, і міг би щасливцем

Бути він серед людей, якби доля дітей не послала.

/300/ Про страхітливе співаю тепер. Відійдіть якнайдалі,

Дочки й батьки! А якщо вам приємною видасться пісня,

Не довіряйте в цій пісні мені, у цей злочин не вірте.

Хто з вас повірить-таки, хай повірить і в кару за злочин.

Та, якщо сталось таке, й не пішла проти цього природа, —

Рад я за наш ісмарійський народ, за цю сторону світу,

Рад за цей край, що далеко лежить од земель, де зродився

Цей ще нечуваний гріх. Нехай будуть амомом багаті,

Славні корицею й костом, нехай із дерев там спливає

Ладан; хай інші чудові рослини виводить Панхайя{480}, —

/310/ Вивела мірру, проте! Й вона дорого їй обійшлася!

Навіть Ерот запевняв, що не він тобі, Мірро, стрілою

Серце прошив: до такого гріха його жар непричетний.

В тебе стігійський вогонь і отруту Єхидни вдихнула

З трьох божевільних{481} одна: хоч ненависть до батька — це злочин,

Більший злочин, однак, — це кохання твоє. Звідусюди

Вибрані прагнуть тебе женихи. Всього Сходу юнацтво

Рветься до ложа весільного. Між усіма ними, Мірро,

Вибери мужа собі. Вибирала, на жаль, не між ними.

Хоче спокусі сама, розуміючи блуд свій, опертись:

/320/ „Що це зі мною? Куди пориваюсь я? — мовить до себе, —

Згляньтесь, боги, справедливосте, батьківське право священне, —

Впасти в той гріх не дозвольте мені, хай не скоїться злочин!

Тільки чи злочин це справді? З такою любов’ю віддавна

Миряться кровні зв'язки. Без розбору ж єднатися звикло

Все, що живе на землі: за ганьбу не вважає телиця

Батька на спині нести; жеребцеві дочка віддається,

Тих, що їх сам породив, запліднює цап; так і птахи

Плід свій від того несуть, чиє сім'я дало їм початок.

Добре живеться таким! Ланцюгами злобливих законів

/330/ Люди себе ж оплели; що природа сприймає спокійно, —

Заздрісне право ганьбить. Але, кажуть, такі є племена,

Де собі вільно єднаються батько з дочкою, а мати —

З сином — немовби подвоюють шану й любов обопільну.

Горе! Чому я не там народилась! Тутешні звичаї,

Бачиться, шкодять мені. Але годі весь час про те саме!

Гетьте, злочинні думки! Він достойний любові, одначе —

Тільки як батько. Виходить, якби не доводився батьком

Славний Кінір, то з Кініром і ложе могла б я ділити!

Значить, він мій і тим самим — не мій. Поміж нас — чи не диво? —

/340/ Близькість межу провела. Чи не краще б нам бути чужими?

Кину вітчизну, подамся в світи, щоб у тім божевіллі

Не допуститись гріха. Та злочинна жага зупиняє:

Тут — на Кініра дивлюсь, розмовляю, горнуся до нього,

До поцілунку спішу — на щось більше й права не маю.

Втім, про щось більше не слід було й думати,