Денніс Ліхейн - Містична річка

— Господи, — сказав батько.

Мати цмулила свій чай і дивилася поверх філіжанки на Шона.

— Я зробила вирізку для Лорен, — промовила вона, знов поставивши філіжанку на блюдце. — Зараз знайду, куди я її поклала.

Шонова мати завжди робила вирізки з газет і віддавала їх йому під час його візитів. Або надсилала їх поштою, пачками по дев’ять або десять. Шон розкривав конверт і бачив їх акуратно складеними в стосик, ніби нагадування йому, як давно був його останній візит. Вирізки відрізнялись за темою, але завжди стосувалися домашнього господарства або способів зберегти здоров’я. Цікавили її також методи уникнути пожежі в сушарнях і як не дати згоріти морозильникам; аргументи «за» і «проти» складання заповітів; як уберегтися від кишенькових злодіїв, коли перебуваєте у відпустці; як чоловікам уникнути стресу на важкій роботі (піші прогулянки — й ви проживете сто років!). Так мати виражала йому свою любов, Шон це знав. Так колись вона застібала йому всі ґудзики або обмотувала шию шарфом, коли він готувався йти до школи січневого ранку. Шон і досі всміхався, коли думав про вирізку, яку одержав поштою за два дні до того, як його покинула Лорен, — «Як вилікувати безпліддя». Батьки ніколи не розуміли, що безпліддя Шона та Лорен було результатом їхнього вибору, бо вони вважали, хоч і ніколи цього не обговорювали, що батьки з них будуть жахливі.

Коли нарешті Лорен завагітніла, вони приховали це від батьків, бо не знали, чи Лорен захоче народити дитину — їхній шлюб тріщав по всіх швах. Шон довідався, що в неї роман з актором, і почав допитуватися в неї: «Чия це дитина, Лорен?», а Лорен відповідала йому: «А ти зроби тест на батьківство, якщо ти такий стривожений».

Вони уникали обіду з його батьками, перепрошували, що буцім їх немає вдома, коли ті приїздили до міста. Шон боявся, що його мозок розвалиться від страху, що дитина не його й що він її не любитиме.

Коли Лорен пішла, мати стала пояснювати її відсутність тим, що їй «треба розібратися в собі», а вирізки тепер стали надходити не для нього, а для Лорен, так ніби одного дня вони мали наповнити скриньку вщерть, і тоді вони з Лорен зустрінуться хоч би для того, щоб дати лад у тій скриньці.

— Ти давно розмовляв із нею? — запитав із кухні Шонів батько. Його обличчя було приховане за зеленавою перебіркою.

— З Лорен?

— З нею.

— А з ким же ще? — весело докинула мати, риючись у комоді.

— Вона мені телефонує, але не каже нічого.

— Може, вона хоче лише трохи побазікати, бо…

— Ні, тату. Я хочу сказати, що вона не говорить. Зовсім не говорить.

— Тобто мовчить?

— Еге.

— Тоді звідки ти знаєш, що це вона?

— Знаю.

— Але як?

— Господи, — сказав Шон. — Я чую її дихання. Ти задоволений?

— Як дивно, — сказала мати. — А ти щось говориш, Шоне?

— Дуже мало. Усе менше й менше.

— Принаймні ви якось спілкуєтеся, — сказала мати й поклала перед ним останню вирізку. — Скажи їй, що мені здається, це її зацікавить. — Вона сіла й розгладила складку на скатертині обома долонями. — Коли вона повернеться додому, — промовила вона, дивлячись на складку, що вирівнялася під її долонями. — Коли вона повернеться додому, — повторила мати голосом, який зашелестів, мов шепіт черниці, переконаної в тому, що всі речі в світі впорядковані до решти.

— Дейв Бойл, — сказав Шон батькові через годину, коли вони сиділи за одним із високих столів у «Круглому ґрунті». — Пам’ятаєш, як його забрали перед нашим будинком?

Батько спохмурнів, а потім зосередив свою увагу на тому, щоб налити пива в свій покритий памороззю кухоль. Коли піна піднялася до краю кухля, а наливане пиво перетворилося зі струменя на окремі краплі, батько промовив:

— Ти хіба не подивився, що про це писали в старих газетах?

— Ну, знаєш…

— Чому ти запитуєш у мене? Прокляття! Це було на телебаченні.

— Але не тоді, коли його викрадача схопили, — сказав Шон, сподіваючись, що тепер батько не допитуватиметься, чому він звернувся до нього з цим запитанням, адже Шон не міг на нього відповісти.

Либонь, йому хотілося помістити батька в контекст тієї події, допомогти йому побачити себе там так, як старі газети й протоколи закритих справ побачити не могли. І, може, йому хотілося побалакати з батьком про щось більше, аніж просто про денні новини, проникнути в суть подій глибше.

Іноді Шонові здавалося, що вони з батьком колись розмовляли про це більше, аніж просто під час обговорення якихось випадкових речей (зрештою як було це в них із Лорен), але Шон анічогісінько з того не пам’ятав. У тому тумані, яким були огорнуті його спогади про дитинство, він боявся, що вигадав ті інтимні хвилини спілкування з батьком, які протягом років досягли міфічного статусу, хоча насправді їх ніколи не було.

Його батько був чоловік мовчанок і напівмовчанок, які тяжіли до порожнечі, й Шон провів більшу частину свого життя, намагаючись з’ясувати, що означали ті мовчанки, заповнюючи таким чином пустоти, які лишалися в кільватері його спогадів, намагаючись угадати, що ж хотів сказати батько. А останнім часом Шон запитував себе, чи закінчував він сам речення так, як йому хотілося, чи, може, він також був створінням мовчанок, мовчанок, які він бачив також у Лорен і яким не зумів дати раду, аж поки мовчанка залишилася єдиною ознакою дружини. Мовчанка й тихий дзвін в ефірі, коли вона телефонувала.

— Чому ти хочеш повернутися в той час? — зрештою запитав батько.

— Ти знаєш, що дочку Джиммі Маркуса вбито?

Батько подивився на нього.

— Ти про ту дівчину у В’язничному парку?

Шон кивнув головою.

— Я бачив її прізвище, — сказав батько, — думав, може, вона йому родичка, але дочка?

— Атож, дочка.

— Він твого віку. І в нього була дев’ятнадцятирічна дочка?

— Вона народилася, коли йому було, якщо не помиляюся, сімнадцять років, за два роки до того, коли його засадили в «Оленячий острів».

— О, Господи, — сказав батько. — Бідолаха. Його старий досі у в’язниці?

— Він помер, тату.

Шон побачив, що його відповідь засмутила батька, знову перенісши його на кухню на