був живий, то хворобою обнятий на ложі лежав. І в малому часі славний той і багатий воєвода обіднів і не печалився з того, ані пожалів — в усьому цьому, що сталося, не прогрішив Євстатій, але дякував Богові, ніби другий Иов, кажучи: "Господь дав — Господь узяв", як Бог зволив, хай так буде. "Нехай буде благословенне Господнє ім'я'навіки. І втішав дружину свою, хай не сумує за тим, що сталося. Вона ж бо знову його втішила, і обидва із подякою терпіли, поклавшись на волю Господа свого і втішалися надією милості Божої. Євстатій же, бачачи себе обіднілим, надумав відійти від усіх знайомих і в далекому краю посеред простого народу, утаївши доброродство своє та великий сан, жити в бідності та смиренні, щоб так без усяких перепон та поговору працювати Христу, що обіднів і смирився заради спасіння нашого. І, порадившись щодо такого зі своєю дружиною, призначив час виходу свого вночі. І вчинив так: потайки від домашніх своїх, їх-бо вельми мало залишилося та й то хворих, узяв двох своїх діток і, змінивши одежу великоцінну, одягнувся в рубище і, взявши мало що із добра, скільки взяти міг, вийшов уночі із дому свого, покинувши все Бога ради: славу, і честь, і багатства — їх-бо і позбувся Євстатій, однак міг їх легко знову поповнити, адже був великородний, і сановний, і улюблений царем, і від усіх пошанований, але все це за покидьки взяв, щоб знайти у Бозі собі помічника. 1 ходив незнайомими місцями, ховаючись, аби не впізнали його люди, віддаляючись у втечі і поселяючись між препростих та невігласів. Так, вийшовши із пресвітлих палат своїх, мандрував Христовий наслідувач, не маючи де й голови прихилити. Невдовзі ж стало відомо цареві і всім вельможам, що улюблений їхній воєвода Плакида невідь-куди зник; дивувалися, що з ним сталося, — чи погубив його хто із ворогів домашніх, чи сам загинув із якогось припадку, і не розуміли, що з ним. Печалилися вельми і розшуки чинили, але не могли звідати таємниці Божої, що діяла на Євстатія. "Бо хто розум Господній пізнав? Або хто був дорадник йому?". Коли перебував Євстатій в одному незнайомому місці, рече йому жона його: "Доки, пане мій, тут житимем? Ходімо звідси в краї далекі, бо коли хто нас впізнає, то огудять нас знайомі". І, вставши з дітьми, пішли шляхом, що вів у Єгипетську країну, ішли ж кілька днів і прийшли до моря, і знайшли на пристані корабля, що збирався до Єгипту пливти, ввійшли в нього і почали пливти. Господар того корабля був варвар вельми лютий; той, побачивши гарну Євстатієву жінку, накинув оком на неї і лукаво мислив у серці своєму, бажаючи її собі забрати в того убогого чоловіка. Коли ж припливли до берега, на якому вирішив Євстатій зійти з корабля й іти в дорогу свою, господар корабля того взяв за перевіз Євстатієву жінку. Євстатій-бо перечив тому і не хотів давати, але нічого не допомогло, бо лютий той нелюд варвар оголив меча, бажаючи його вбити і вкинути в море. Не було кому там допомогти Євстатію, тож почав із плачем припадати до ніг злого того чоловіка, молячи його: хай не розлучає його з любою дружиною, але марно, той видав остаточну відповідь, говорячи: "Або відійди мовчки, коли хочеш живий бути, або тут помри від меча мого, і море це гробом тобі буде". Тоді Євстатій із двома дітьми зійшов із корабля, ридаючи; корабельник же той відчалив кораблем від берега, підняв вітрила й подавсь у плавання. Яка ж була там розлука боговгідному чоловікові із цнотливою та чесною дружиною своєю! Один одного проводжали слізними очима і ридаючим серцем. Ридав Євстатій, із дітьми стоячи на березі, ридала жінка його в кораблі, від чоловіка забрана і в невідому країну везена, — хто вирече жаль, і плач, і ридання їхні! Стояв-бо Євстатій на березі, дивлячись за кораблем, доки міг очима бачити, тоді рушив у путь, плачучи й ведучи з собою недорослих своїх малят, і плакав чоловік за жінкою, а діти плакали за матір'ю своєю. Тим лише блаженна та душа утішила себе, що таке приймає від руки Господньої, без Його ж бо волі не твориться нічого над ним, і що на це у віру святу був покликаний, щоб терпляче йти до небесної вітчизни.
І ще не кінець печалям цим, бо більші від перших наступали. Ще недавно розлучилося подружжя, а вже й дітей позбуття настало невдовзі. Трапилася в дорозі ріка наводнена й вельми швидка, на ній же ані перевозу, ані моста не було, але так її треба було переходити, і неможливо було, щоб двох дітей укупі перенести на той бік ріки тієї. Тож посадив одне дитя на березі, а друге взяв на плечі й поніс через ріку, переніс на той берег і посадив його й повернувся за другою дитиною, щоб ту також перенести. Коли ж був посеред ріки, закричав хлопчик. Скинув поглядом Євстатій і побачив лева, що прибіг, схопив хлопчика й побіг у пустелю. І стояв Євстатій, дивлячись і жалісно кричачи, доки не стало видно звіра зі схопленим дитям, що тікав. Повернувся назад, маючи надію на другого хлопчика, але, не оплакавши однієї дитини, вже й за другою плакати треба. Коли повертався він до другого, тут раптово прибіг вовк, схопив те хлопча і поніс до лісу. Отак був чоловік той звідусюди обійнятий печалями, стояв посеред ріки, в морі сліз своїх потопаючи. І хто виповість біль серця його, ридання і плач великий: позбувся дружини цнотливої, єдиновірної і святої, що в печалях його втішала; позбувся дітей, на них-бо позираючи, в скорботах своїх відраду мав. І чудо воістину, що чоловік той живий залишився, що не впав посеред води, знемігшись од печалі, — міцна Вишнього правиця укріплювала його в терпінні. Вийшовши з води, плакав на тому місці достатньо і пішов у дорогу, нарікаючи, одним тільки утішився утішителем Богом, у якого вірив, і заради якого все це переносив; не постав на Бога і не сказав: "Чи на те мене, Господи, покликав у своє пізнання, щоб і дружини, й дітей позбувся, чи ж така користь од віри, щоб усіх людей бідніший був? Чи так своїх вірних любиш, щоб загинули, розкидані один від одного?" Нічого такого не сказав той праведний і терпеливий муж, але, схиливши шию, смиренно кланявся Богові, дякуючи за такі його відвідини, що рабів своїх хоче мати не в мирському щасті та
