Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

від землі відросли і яких досі тут ще ніхто не знав. Вдень сонце валило просто з неба без санчат, без візочків, без посередництва листя, шпильок і шпар, без ковзання по живичних стовбурах, як колись. Світло, а навіть і жар, вривалися до найсором’язливіших кишеньок лісу. Весна поверталась не лише швидше, але й галасливо, немов це дітвора циганських приблуд товклася собі на розвалинах величної святині.

Форель і конституція

Після закінчення робіт настільки, наскільки необхідно, щоб запустити дараби, за тиждень до Юрія очікували гостей, яких запросили з кількох сіл на свято з нагоди завершення бутину. Приготування провели заздалегідь, а було з цим клопоту немало. На верстаках пилками перерізано великі колоди на лодви, такі грубезні дошки, щонайменше на долоню в ширині. Із них тиблями з суків замість цвяхів позбивали столи і лави. І столи і лави витримали б вдесятеро більше люду, ніж було запрошено на храм, витримали б навіть, коли б велетні із самого пупка землі появились живцем і сіли за них. Було зведено теж з обох сторін колиби нові курені для ночівлі гостей, окремо для жінок, окремо для мужчин. Фока і Петрицьо вирішили, що будуть пригощати біля колиби, але танцювати коло гаті, бо там просторіше, твердіше і прохолодніше. Приготували храмові страви настільки, наскільки зуміли самі мужчини, а від Йосенька привезли з Роздоріжжя пиво і горілку.

Після сходу сонця білі хмари вихлюпнулися високо з-над західних хребтів, а потім розпливалися по небу. Заповідалась тепла і погожа днина. Фока і Петрицьо ще раз перевіряли підготовку до храму, а інші вже зранку святково одягнені пустували і повільно прямували до гаті на Рабинці. За якийсь час там зібралися всі мешканці колиб. Заходячи по-одному до альтанки, вони ставали навколішки перед хрестом, потім сідаючи на зовнішніх чи внутрішніх лавочках, хто як хотів, слухали воду і голоси лісу. Фока і Петрицьо також завітали ненадовго, щоб на свято помолитися у альтанці. Панцьо, хоч і не увійшов до альтанки, вже зранку тупцював по стрімкому берегу гаті у нових постолах, які отримав із запасів колиби. Віковічні грубі штани кольору брудної вовни зсунулися йому до ступнів надутими банями. Раз за разом він закидав довгу вудку з таким розмахом, немов шмагав довжелезним бичом четвірку коней. Але досвідчений візник, що любить своїх доглянутих і буйних коней, дбає також про те, щоб джерельно довірливі кінські очі не помутніли від гніву чи люті і щоб від цього, борони Боже, не розгулялись його вітроплинні скакуни, можливо на згубу собі самим чи йому. З розмаху він стріляє бичом високо над головами коней, а шкіру ледь зачепить. Саме так володів вудкою Панцьо, що вона хоч і з розмаху, але на воді осідала тихенько, як одна-єдина крапля дощу. Кожен міг подивитися, як він побожно щадив вразливі зіниці вод, так ніби боявся розбудити причаєні гуки і розгойдати водяні бурі.

Насправді ж, він хитро щадив, а радше присипляв увагу форелі. Тому щохвилі срібно-промениста і червоно-цяткована форель, як весняна блискавка, падала на діл неподалік від альтанки. Панцьо підносив її з землі, вивчав хижими очами, нащупував легко пальцями шию і відчіпляв. Або з легким хрускотом ламаючи форелі карк, засовував її до дерев’яної коробки, або ж, скільки разів натрапив пальцями на набубнявілу яєчниками шию, кидав упізнану таким чином самицю-форель назад доводи, зойкаючи: «Панянка хай гуляє!», — і знову шмагав вудкою по гладіні блискавичним ударом з тихесеньким дзижчанням польоту комара так, що навіть форель, яка спала в теплі полудня, прокидалася і хапала то сонно, то жваво, щоб не втекла від неї дармова пожива, якщо вже комар, мабуть, у любовній погоні залетів у воду на власну погибель. Але уважніший від форелі Панцьо ані надто різко, ані надто пізно, безпомилково вхоплював тремтіння і відразу ж висмикував вудку разом з фореллю зі стихії у стихію. Форель вилітала з води по повітрі, як птах, і падала, як камінь, на твердий діл гаті. Осліплена світлом, струшена ударом, вона один, перший і останній раз в життя, пронизувала думку Панця, як і Панцьо її, що ми всі охоплені стихією погибелі. Панцьо був майже задоволений, а Цвилинюк, ступаючи за ним по п’ятках, приглядався до майстра-рибалки з увагою і захопленням.

З весною приблукали до бутину весняні новини про цісарські загадки чи то патенти. Те, що не так давно тому називалося революцією, а тепер вже якось інакше: конституцією. У робочий день про це не згадували, але при святі хотілося говорити і знати. Нещодавно не хтось інший, як Панцьо, згадував про конституцію, але вперто затаїв, і тепер знову, окрім недавнього цісарського жовніра Матарги, котрий хотівши бути єдиним, хто все знає, постійно сердився на Панця, очі всіх звернулися на старого полатайка. Бистречани переважно запитували і слухали задля розваги, а бувалі жаб’ївці, котрі у своїй парафії може навіть і не глянули б на такого дідугана, дивилися на нього уважно, а навіть із занепокоєнням. Першим, немов соромлячись того, що запитує, звернувся Томашевський:

— До конституції ви як?

Панцьо не розчув, вкидаючи форельку до води, знову зойкнув:

— Панянка нехай гуляє!

Вітролом повторив голосно:

— Весна йде світом, свобода, говорять, що пан цісар випустив конституцію. Що ви на це?

Панцьо, задивившись на вудку, не відповів, а Цвилинюк важно кивав пальцем, щоб не заважали. Замовкли, лише ліс лагідно галасував. Слухали ліс, а потім Мандат розповідав упівголоса:

— Відколи в лісі голосно і зеленіє, щойно смеркає, я не можу пройти спокійно. Щось таке мале раз за разом дряпне мене пазурцем за ногу, тупцяє за мною, хихотить, свистить. Опівночі залазить до колиби і сміється на вухо.

— Боїтеся? — запитав Ґєлета.

— Ні, але докучає, так, ніби щось у вухо влізло.

— Пополоскати вухо, — порадив Петрицьо.

— А це правда? — переконувався Ґєлета.

Мандат оживився.

— Присягаюся, що правда, досі зі мною чогось такого не траплялося. Я навіть здалеку його чую.

Вітролом перехрестився, а Мандат продовжував:

— Намарно хреститися, що я лиш перехрещуся, то свисне мені у вухо: ф’ють.

— Щось буде, — зітхнув Вітролом.

— Ні, — заявив старий Кочерган, — це ніякий не поганий дух, це голос без тіла. Весь світ гучний, а такий веселий шукає собі веселого.

— Можливо, — погодився Мандат, — тільки чого воно дряпає зненацька? І надто він вже причепився.

Старий Кочерган оголосив:

— Що ж дивуватися, час такий гарний, що й форель заспівала б. І кажуть, що комусь співає.

— Кому співає? — запитав Мандат.

— Хто її чув? — засумнівався Ґєлета.

Кочерган не відповідав, а Вітролом з труднощами вигортав слова з глибини грудей.

— Це