Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

можливо, це напевно, що коли водна диханя визволиться з-під льоду, то заспіває собі раз у рік і є такі, що чули.

Цвилинюк почув здалека. Повернувся. Щоб не полошити рибу Панцьові, говорив упівголоса:

— Це точно, що чули, але такий ніколи нікому не зізнається…

— Чому не зізнається? — запитав Петрицьо.

Бомба пробелькотів:

— Бо життя змарнує і, борони Боже…

— Але ж риби німі, — перебив Ґєлета.

Петрицьо вивертав очі, говорив з придушеним сміхом:

— Є таке місце, є, де набуваються форелі на весіллях, але там страшний шум.

Савіцький суворо на нього глянув, кашлянув і пробурчав:

— Для чого розповідати небелиці.

Петрицьо поспішив, немов виправдовувався:

— Та чим це заважає, такі собі байки.

— Байки чи не байки, — тягнув Вітролом з напругою, — але там, де підземне море виставляє одне око з-під землі, там співають весною на якесь свято, не знаю, на яке.

— Ви чули? — невинно запитав Петрицьо.

— Та звідки? — відповів Вітролом, — я там не був, але є такі….

Савіцький і Петрицьо взаємно переглянулися, а Вітролом продовжував:

— Ну і недобре, бо такий, що чув, може навколо рознести якусь біду, заразу…

— Зараза від співу форелі? — запитав Петрицьо.

— Не від співу, де там? — обурився Вітролом. — А від того, що такий пхається до пупка землі, до того свердла.

Петрицьо голосно засміявся:

— Байки, байки.

— Байки чи не байки, — журився надалі Вітролом, — а я туди нізащо в світі не піду і слухати не буду.

— А де ж це? — знову начебто поцікавився Петрицьо.

— Шкода й говорити, — закінчив знеохочено Вітролом.

Панцьо підходив дуже повільно, слідкуючи за рухом вудки, яку тягнув, нашорошив вуха з посмішкою, немов вловлював ледь відчутні здригання чи плюскоти. Цвилинюк йшов на пальцях збоку.

— А може ви, Панцьо, чули, як форель співає? — запитав Петрицьо.

Панцьо раптом відірвав очі і вуха від води, пожвавився. Кивав головою з кривою посмішкою.

— Розкажіть, як це було, — попросив Петрицьо.

— Розкажіть, — попросив Мандат.

Панцьо шмагнув вудкою від води до гаті, гачок був пустий. Він не закидав вудку наново, сів на краю гаті, опустив ноги вниз, закрив очі. Усміхнений, як у сні, лопотів без злості, тихенько, довірливо. Всі слухали.

— Це ду-дуже, дав-давно-далеко. Це вже неправда. І тієї країни вже немає. За-запалася цілком. Я був малий, зовсім м-м-ммаленький, такий, як мушка. Спіймав я оте. Спіймав форель рукою, пустив на пісок. Я ще сам не знав, що і як, ні бе-бе, ні ме, ні мама-тато, ні мама-лига, ані як мене звати. А воно так танцювало на піску, виблискувало, відразу мене вразило, за-заспівало: «forèl, forèl». Очі-вуха мої розірвало і я відразу про все дізнався. І так це тяглося, тяглося: «forèl, forèl…». Ну, та й добре, я вже забув, як мене звати, а воно далі… — Панцьо затхнувся, перевів писк у гаснуче гудіння — все співає, співає, буде співати: «forèl, forèl, forèl…». Ось так.

— Так форель співала «forèl»? — запитав Матарга з недовірою.

Панцьо відчинив очі, отряхнувся, замахав руками:

— Так-так, ні-ні, forèl, forèl — це німецькою.

— Це форель німецькою співає, чи ви німецькою говорили?

Панцьо раптово замахав руками:

— Так-так, ні-ні, кажу вам, це ду-дуже давно, це вже неправда. А про що ви запитували? Ага, про конституцію.

Було тихо, тільки з гаті сочилася вода, тільки вітерець лагідно чесав голови. Сидячи на гаті зі спущеними ногами, весь час задоволений Панцьо робив виклад про конституцію:

— Минуло двадцять років, як пани у містах збунтувалися проти цісаря. Тоді говорили: весна. Бухала, кипіла та чорна капуста, чорна весна. Це називається — революція. Пани це розпочали, вони завжди. Кажуть так пани: ти, пане найясніший собі найясніший, а ми також собі пани найясніші, і що ти нам зробиш? А цісар, го-го, хитра штука, спочатку їх потягнув батогом по шкірі. Розбіглися, поховалися по дірах, та й гаразд, хай буде. Але йому сумно, бо хто ж йому парад організує. Виймає зі столу великий білий папір, написав, бухнув печатку, висилає до них туди — у діру, до головного лакея. А на папері стоїть: Halt! Якщо ви рівні зі мною, то й працьовиті люди будуть рівними з вами. Конституція! — Панів страх ухопив, вилізли з діри, вибачаються, парадами надалі командують, і ані мур-мур. Але це над ним далі висить. Бачите?

— Що висить, мій паночку, — чемно запитав Цвилинюк.

— Конституція, і вона для того й є: для погрози.

Томашевський зневажливо надув губи, але слухав уважно, а компаньйони дивилися то на нього, то на Панця. Пехкало сплюнув:

— Тьху! І з усього цього знову нічого для нас, тільки гірше.

Панцьо похапливо погодився:

— Так, так, для мене теж, було погано, а буде гірше.

Замовк і всі замовкли, тільки ліс весело гомонів. Мандат зареготав, він знав, що про це думати, але запитував далі:

— Ну, і що ж далі з тією конституцією?

Панцьо посміхнувся, як терплячий учитель:

— Чоловіче, не плутай, як корова шнурком, бо все-одно не виплутаєшся. Одна справа революція, а інша справа конституція. Революція — це вовчі зуби, а конституція це так собі — щурі.

— А що гірше? — запитав Мандат.

— Га, революція гірша, бо тоді такий собі відразу щось ухопить, розбагатіє, втече, або ще тобі зуби покаже і що ти йому зробиш? А щурі — це теж дуже паскудно, страшний натовп! Теж хапають. Але є надія, що їх якось можна потруїти. Го-го, цісар твердий, панове притихнули, у нас не буде — того.

— Чого не буде, паночку? — запитав Цвилинюк.

Панцьо посміхнувся і прошепотів:

— Це називається: egalitè, так як там у Франції. Короля прогнали, на трон сів пиячина з вулиці, швець полатаний, а потім короля за шию, голову — панц! — відрізали. Я бачив…

— Голову бачили? — запитав Мандат.

— Та не голову, а тамтешні порядки, рівність, хліб-вино, багато такого різного, але…

Вітролом перебив з жалем:

— Гарні мені порядки, тата вигнали, ще й голову відрубали. У коморі засів пиячина з вулиці, татовим хлібом-вином пригощає.

— Але там ніхто нікого не пригощає. Я молотив у ґазди, перед вечором він мені заплатив, повіднімав там годинку, тут пів годинки, і вже мені не дав вечері, ані сніданку вранці. Я голодний переночував у шопі на голій землі і голодний пішов під дощем до містечка і сам себе почастував.

— То в чому ж ті порядки? — запитав Томашевський.

— Кожен тримає в кулаку, ніхто нікому нічого не дасть, рівність.

— А чому ж не дають? — питав заклопотано Томашевський.

— Та чуєте ж, рівність. Кожен має однакову гадину в кишені, як тільки полізе до кишені, то гад його як вкусить, що