Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

В та­ких хви­лях пе­реміня­ла­ся в якусь без­мов­ну фурію, що за­хо­ву­ва­ла­ся не­по­руш­не та че­ка­ла відповідної хвилі, що­би ки­ну­ти­ся без­по­щад­но на свою жерт­ву.

Так, приміром, не відда­ля­ла­ся май­же ніко­ли з до­му, але як їй од­но­го ра­зу лу­чи­ло­ся вий­ти в се­ло, і во­на там довіда­ла­ся, що Са­ву, ма­буть, ви­пус­тять на во­лю зад­ля бра­ку відповідних до­казів, ска­за­ла:

- На що зас­лу­жив собі, йо­го не ми­не! Ко­би мені ли­ше бог до­поміг дітей ви­го­ду­ва­ти, ко­би мені ли­ше бог до­поміг!…- і відітхну­ла ціли­ми грудьми, її ніздрі зад­ри­жа­ли, а очі спа­лах­ну­ли та­кою страш­ною не­на­вис­тю, що ляч­но ста­ва­ло на неї гля­ну­ти.

Іншими ра­за­ми знов, ко­ли сиділа са­ма ко­ло дітей, пильну­ючи їхнього сну, за­вер­та­ла­ся ду­шею в цілко­ви­то інший, див­ний нап­рям. Ро­би­ла собі до­ко­ри, що ока­зу­ва­ла по­мер­ло­му за­ма­ло лю­бові.

«А ось діти, оди­но­ке ба­гатст­во її, ли­шив він їй, а що взяв він від неї в гріб?»

Зразу, як ли­ше збли­зив­ся він до неї, в дворі ще, про­мов­ля­ючи то тут, то там доб­ре сло­во, во­на німіла. Нап­ру­жу­ва­ла­ся, мов стру­на, та й умов­ка­ла. Зміня­ла­ся несвідо­мо, ми­мо­волі. Якась нез­ро­зуміла, бру­тальна си­ла всту­па­ла в її грудь, роз­сад­жу­ва­ла її іноді з бо­лю, а ус­та так і па­ралізу­ва­ла.

Він го­во­рив здерж­ли­во, а во­на не ма­ла цілко­ви­то пра­ва ви­ка­зу­ва­ти своєї лю­бові. Відчу­ва­ла се врод­же­ним, жіно­чим інстинк­том. Во­на бідна най­мич­ка, на яку гляділи всі че­рез плечі!

А потім все так інак­ше ук­ла­да­ло­ся.

Увесь рай, що но­си­ла йо­го в гру­дях для нього, хо­ва­ла на ту хви­лю, ко­ли дос­ту­пить пра­ва увійти в йо­го стіни і ста­ти­ся йо­му чимсь ша­ле­но доб­рим. Потім її ус­та вже самі з се­бе ство­ри­ли­ся б. Те, що три­ма­ло її бру­тальною си­лою, мов у кай­да­нах, за­ми­ка­ло її ус­та, а йо­го вво­ди­ло в дум­ку, що во­на йо­го не лю­бить,- во­но по­ки­ну­ло б її вже са­мо з се­бе. Надія на ту хви­ли­ну до­да­ва­ла їй ге­роїчної си­ли, і во­на із не­ви­мов­ною вит­ри­валістю зно­си­ла все го­ре сво­го по­ло­жен­ня.

Потім, як уже мог­ла го­во­ри­ти, ділив їх час від се­бе, а те­пер - йо­го не ста­ло.

Іншими ра­за­ми знов ки­да­ла­ся на свої діти, ма­ло не да­ви­ла їх із якоїсь ди­кої лю­бові.

Вони обоє по­до­ба­ли на нього. Не ма­ли її чор­но­го во­лос­ся, а яс­не, мов шовк, во­лос­ся йо­го. По­жи­ра­ла очи­ма їхні дрібні лич­ка і не­мов ба­чи­ла їх до­рос­ли­ми.

Такі бу­ли, як він, цілком такі, інши­ми й не мог­ла уяви­ти собі їх. Потім по­па­да­ла у бо­жевільний плач.

Його не бу­ло! Йо­го не бу­ло і не бу­де вже ніко­ли, до­ки світу. Ка­зав, що візьме, а по­ки­нув. Шаліла з бо­лю, товк­ла го­ло­вою до ди­тя­чої ко­лис­ки і вик­ли­ку­ва­ла тяж­ким зой­ком раз по раз йо­го ім'я.

І не заз­нав­ши ще щас­тя, му­си­ла бо­же­воліти з жа­лю за ним. Сто­яло так близько ко­ло неї, завт­ра-по­завт­ра ма­ла зіткну­ти­ся з ним, а во­но відвер­ну­ло­ся від неї навіки!

Одного ра­зу да­ла на­мо­ви­ти­ся Докії та пішла до Івоніки й Марії. Пішла про­си­ти їх, щоб во­ни прий­ня­ли за своє од­но з ди­тят.

- Може, схо­тять ви­ко­ха­ти собі од­но­го вну­каї - ра­ди­ла роз­важ­на жінка.- Не мож­на ж зна­ти їх ду­мок!

Може, бог дасть, що прий­муть! Оси­ротіли те­пер, та, мо­же, й по­лег­шає їхнє го­ре з ди­ти­ною! Ось то­го стар­шенько­го бе­ри, більше по­хо­жо­го на батька!

Зразу во­на тій думці страш­но опи­ра­ла­ся, але пізніше підда­ла­ся їй і пішла. Зад­ля дітей пішла.

Івоніки не бу­ло до­ма, а Марійка ки­ну­ла­ся на неї, мов тиг­ри­ця.

- Щоб ти не посміла мені більше мій поріг пе­рес­ту­пи­ти, роз­пус­ни­це ти! - кри­ча­ла.- З ким іншим роз­по­ча­ла собі за­ба­ган­ки, а на Ми­хай­ла спи­хаєш? Хто те­бе ко­ли в селі ба­чив із ним? А Са­ву хто вик­ри­чав убійни­ком пе­ред цілим се­лом? Як прий­деш мені ще раз під очі, то вит­рав­лю те­бе пса­ми з подвір'я! А як хо­чеш від ме­не хліба, то прий­ди на по­мин­ки. Тоді я й жеб­раків го­дую!

До гли­би­ни по­ра­же­на, з ли­цем білим, як по­лот­но, і ма­й­же блуд­ни­ми очи­ма, вер­ну­ла­ся мо­ло­да, упо­ко­ре­на ма­ти на­зад, не ска­зав­ши ні сло­ва, ук­ла­ла мовч­ки ди­ти­ну…

Поглянула на неї Докія та до­га­да­ла­ся наслідків хо­ду, од­нак не став­ля­ла ніяких пи­тань. Бо­яла­ся, щоб ті побілілі ус­та ча­сом не ство­ри­ли­ся, як бо­яла­ся то­го страш­но­го, роз­го­ре­но­го пог­ля­ду чор­них очей…

Але пізніше довіда­ла­ся про все.

І ніко­ли більше не пе­рес­ту­па­ла дівчи­на по­ро­га тої ха­ти, а як ба­чи­ла Марійку зда­ле­ка, об­хо­ди­ла її кож­ним ра­зом совісно.

Інакше за­хо­ву­вав­ся Івоніка.

Він не втор­кав­ся до тої спра­ви, але вірив у ко­лишні зно­си­ни сво­го си­на з сею дівчи­ною, як вірив у її чесність і доб­ро­ту. Докія йо­го пе­ресвідчи­ла. Стріча­ючи­ся з нею на до­розі, стри­му­вав її сам.

- Що ро­биш, Ан­но, здо­ро­ва? - пи­тав­ся щи­ро, та тут же й уни­кав її пог­ля­ду. Йо­му ста­ло не­ви­мов­но жаль сеї дівчи­ни. Бідний йо­го син лю­бив її, і як уже бу­ло, так бу­ло, а во­на ли­ши­ла­ся в ве­ликім горі. Та про­те не міг для неї нічо­го вдіяти.

Марійка го­ни­ла її, як со­ба­ку, від ха­ти до ха­ти, а по-дру­ге,- во­на бу­ла най­тяж­чим во­ро­гом йо­го Са­ви. Об­ви­ня­ючи йо­го при­люд­но в убійстві бра­та, гро­зи­ла ще й са­ма, що за­подіє йо­му зло. Так не міг він її нічим ря­ту­ва­ти, хіба що, мо­же, дав би їй ко­ли тро­хи гро­ше­нят, аби Марійка не зна­ла, але по­ки що му­си­ло так усе ос­та­ти­ся. До то­го, був та­кий пе­рей­ня­тий влас­ним го­рем і три­во­гою дру­го­го си­на, що не був у силі спи­ни­ти­ся дум­ка­ми ко­ло чу­жо­го го­ря.

Таким чи­ном бу­ла во­на по­ли­ше­на зовсім собі самій і не чис­ли­ла на нічию поміч. До ма­тері і бра­та не за­хо­ди­ла. Во­ни не хотіли про неї нічо­го чу­ти, відко­ли брат од­ру­жив­ся, а ма­ти пе­ресвідчи­ла­ся, що від ро­дичів по­мер­ло­го не наспіває поміч для неї.

Чужі не всі ока­зу­ва­ли співчут­тя для неї. Во­на ніко­ли не тіши­ла­ся особ­лив­шою сим­патією між жінка­ми та дівча­та­ми. Зав­дя­ки тон­шо­му, дов­голітньому ок­ру­жен­ню у дворі і бла­го­род­но­му впли­вові жи­телів йо­го на неї, ста­ну­ла во­на ду­хов­но і мо­рально ви­ще від своїх сільських ро­вес­ниць, а то­го не прос­ти­ло їй ніко­ли кон­сер­ва­тив­не, уп­ря­ме му­жицьке ро­зуміння жіно­чо­го сільсько­го світу.

До то­го спри­чи­ня­ла­ся і за­висть, що за­дав­лю­ва­ла для неї співчут­тя.

Майже кож­на гос­по­ди­ня в селі, що ма­ла доньку в хаті, чис­ли­ла тай­ком на Ми­хай­ла, як на бу­ду­чо­го зя­тя. А тут і по­ка­за­ло­ся на­раз, що йо­го вибір упав на най­мич­ку! Роз­ча­ру­ван­ня бу­ло за­сильне й нес­подіва­не, що­би не по­тяг­ну­ло наслідків за со­бою. Він не жив уже, не міг пос­ва­та­ти най­мич­ки, та про­те за жит­тя виб­рав собі її та мав її за свою бу­ду­чу ґазди­ню.

Як схо­ди­ла ко­ли бесіда на