Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

- Все та­ку доб­ру та й свя­ту уда­ва­ла, а те­пер має, чо­го хотіла! Як­би бу­ла по­ряд­на, мог­ла б ко­ли-не­будь ста­ти у пер­шо­го-ліпшо­го гос­по­да­ря до служ­би, а так най уже собі по­ма­гає, як мо­же! Най до свек­ру­хи йде!

XXVI

Був са­ме свя­тий вечір різдва Хрис­то­во­го. Са­ва сидів усе ще замк­не­ний у слідстві, і в сільській хаті Івоніки бу­ло ти­хо та сум­но. Марійка пе­ре­сид­жу­ва­ла в ній са­ма, бо Івоніка меш­кав у бур­дею. Ко­ло бур­дея сто­яло не­мо­ло­че­не ще збіжжя, в бур­дею бджо­ли, і всього то­го не мож­на бу­ло ли­ши­ти на са­моті, без дог­ля­ду. Свої во­ли й іншу мо­ло­ду то­ва­ри­ну спро­дав Івоніка на ви­дат­ки, що по­тяг­нув за со­бою по­хо­рон і вза­галі не­щас­тя, а од­на ко­ро­ва, що ли­ши­ла­ся, на­хо­ди­ла­ся в Марійки. Во­на му­си­ла її ма­ти близько се­бе, і так сто­яла стай­ня ко­ло бур­дея глу­хою пуст­кою…

Було пізно ве­чо­ром.

Поля бу­ли завіяні, над­ворі гра­ла лю­та завірю­ха, ви­хор ме­тав зав­зя­то сніжни­ми хма­ра­ми, і вся­кий слід но­ги чи за­лубнів [116] за­раз зни­кав по хви­лині своєї по­яви. Неп­ри­яз­но й ляч­но виг­ля­да­ло дов­ко­ла, навіть ви­ду не бу­ло ніяко­го. Скільки й витріщав­ся зір, не уг­ледів нічо­го. Хма­ри снігу од­на по одній гна­ли ша­ле­ним льотом по білій по­верхні й зас­ло­ня­ли вся­кий вид. Івоніка ви­хи­лив­ся на хви­лю з бур­дея і озир­нув­ся. Ли­ше шма­ти снігу вда­ри­ли йо­му мок­ро з вітром у ли­це.

Він вер­нув­ся до­се­ре­ди­ни й присів на землі, ску­лив­ши­ся при печі, де горів огонь. Ко­ло бур­дея ти­ши­на.

Сойка за­ри­ла­ся зі зим­на в со­ло­му і ні зву­чеч­ком не об­зи­ва­ла­ся, а стай­ня сто­яла пуст­кою. Пишні бурі з сильним теп­лим відди­хом зна­хо­ди­ли­ся бог зна де, а бджо­ли спа­ли якимсь мерт­вецьким сном або за­хо­ву­ва­ли­ся без­гомінно ти­хо у своїх круг­лих хат­ках. Він один на­да­вав усьому жит­тя. Та ніко­ли не був так самітний, як те­пер, як от сього ве­чо­ра. Іноді, як пе­ре­бу­вав тут сам, так бу­ла у нього надія, що хтось надійде, приміром, Са­ва, як Ми­хай­ла не бу­ло до­ма, або хто інший; бу­ли бурі,-але те­пер знав, що ніхто не заг­ля­не до нього… Ко­му яке діло пус­ка­ти­ся в та­ку страш­ну ніч до йо­го но­ри? До пуст­ки йо­го? А йо­го са­мо­го не бу­ло ніко­му потрібно; він став не­мов відлюд­ни­ком від ча­су, як стра­тив си­на.

А самітність до­ко­ну­ва­ла свой­ого.

Глибока, глу­ха ту­га ви­рос­та­ла з неї, до­би­ра­ла­ся до нього й то­чи­ла не­ус­тан­но спокій. День і ніч квиліло в ньому пи­тан­ня: «Чо­му те все ста­ло­ся, що ста­ло­ся? Як йо­го зем­ля но­сить? - А відтак знов: - По­що ста­ло­ся? Чо­му, чо­му, чо­му? Чи бог так осу­див? Чо­му бог так хотів? Що йо­му з то­го прий­де?»

Його ве­ли­ка по­божність і гли­бо­ка, щи­ра віра у ви­щу си­лу по­па­ли­ся на­раз у най­глиб­шу му­ку й терпіння, і ніяк не мог­ли з них ви­со­та­ти­ся, ніяк не мог­ли собі розв'яза­ти оцеї кри­ва­вої про­яви. Бог потрібу­вав душі Ми­хай­ла. Бог та­кож чо­гось доб­ро­го потрібу­вав. А Ми­хай­ло був доб­рий. Та чо­му заб­рав йо­му си­на та­кою до­ро­гою? Чо­му ма­ла ру­ка йо­го дру­гої ди­ти­ни підня­ти­ся на спов­нен­ня сього не­чу­ва­но­го вчин­ку?

А відтак знов: «Кров страш­на, в яку сту­пив Са­ва тілом і ду­шею, але те, що за­тяг­ну­ло йо­го в ту кров, чи не бу­ло во­но в ти­ся­чу разів страшніше?… Що се бу­ло? Звідки по­хо­ди­ло? Си­лою яко­юсь?» Він чув си­лу якоїсь нез­на­ної мо­гут­ності, та йо­го ди­ти­ня­ча ду­ша не бу­ла ще до­рос­ла до то­го, що­би збаг­ну­ти ту не­об­ме­же­ну тай­ну. Відчув насліпо, не­яс­но існу­ван­ня ще яко­гось іншо­го світу, крім то­го, що йо­го знав, і по­ну­ряв у глу­ху за­ду­му… Відтак знов те са­ме, знов по­чи­нав­ся біль у йо­го душі, знов не­опи­са­не терпіння. Терпіння нав­по­мац­ки. Світ з ним по­темнів. Ми­хай­ла не бу­ло вже. Не бу­де вже ніко­ли. Він ле­жав уже в землі, а он те­пер товк­ли­ся над ним хма­ри снігу…

Його ли­це вик­ри­ви­ло­ся. По­чав хли­па­ти, мов дійсна ди­ти­на. Сльози так і зсу­ва­ли­ся пильно по йо­го об­лич­чю.

На та­ке ви­го­ду­вав він своїх двох синів. Та­ке бу­ла в нього сього ро­ку різдво…

А той, дру­гий, сидів замк­не­ний ме­жи му­ра­ми і з дня на день чим­раз більше сох, білів… А торік сиділи всі там у хаті вкупі, їли пше­ни­цю і ко­ля­ду­ва­ли. Він був та­кий ве­се­лий і жартівли­вий! А відтак при­тас­ка­ли­ся оба сю­ди й но­чу­ва­ли тут. Сиділи допізна, ось тут на оцім місці, на землі, і він усе оповідав та й оповідав.

Сього ро­ку ніхто з ним не го­во­рить…

Темінь зрос­та­ла, а огонь в печі, що став при­ту­ха­ти, освічу­вав уже сла­бо пред­ме­ти в хаті. По­лумінь ми­га­ла­ся не­чут­но, пе­реміня­ла жаріючу бар­ву в лег­ко-си­ню, а ти­ши­на й самітність дов­ко­ла нього роз­ши­ря­ли­ся чим­раз більше й більше, не­на­че спо­ви­ва­ли йо­го у свої не­ви­димі обійми.

«Торік о тій порі ви­хо­див до то­ва­ри­ни глядіти, що во­на ро­бить,- про­май­ну­ло йо­му крізь ум, в не­нас­танній думці про си­на,- а сього ро­ку стоїть стай­ня пуст­кою…»

«Ремигають…» - ска­зав, як вер­нув зі стайні.

Відтак ще щось ска­зав і сам засміявся. Ве­се­лий був.

Звук йо­го го­ло­су і сміху сто­яв йо­му нап­ро­чуд жи­во в пам'яті… Зас­тог­нав із жа­лю, у гри­зучій самітності. Та­ка по­рож­не­ча й ти­ши­на, замк­не­на в йо­го хаті ти­ши­на, об­да­ва­ли йо­го, не­на­че все жит­тя поп­ро­ща­ло­ся з оцим ку­ти­ком землі.

А там, на «горі», сиділа йо­го ста­ра жінка са­ма й пла­ка­ла. Бу­ла як поміша­на.

Він пла­кав в од­ну сто­ро­ну, а во­на в дру­гу.

А як він ро­див­ся, то тіши­ли­ся, що бу­дуть ма­ти ко­му свою пра­цю по­ли­ши­ти. На їх місці мав він ста­ну­ти - оба ма­ли ста­ну­ти - ста­ти­ся та­ки­ми, як во­ни, об­роб­ля­ти зем­лю, як во­ни, а тим ча­сом…

У де­яких хви­лях бу­ва­ють сльози кри­ваві…

Надворі не­ус­тан­но лю­ту­ва­ла завірю­ха… Ні од­на звіздоч­ка не заб­ли­ма­ла на не­боск­лоні, а хма­ри снігу шаліли, мов фурії, по да­ле­ких, снігом при­ва­ле­них по­лях. Не­доб­ра, не­чу­ва­на ніч спус­ти­ла­ся оце на зем­лю.

Вітер розірвав двері від стайні і ска­же­но гри­мав ни­ми від хвилі до хвилі.

Лісок за бур­де­ем і ліси, що тяг­ли­ся далі, «сусідній» і інші, ви­зи­ра­ли тем­но й за­де­ревіло із білої за­метільниці і лед­ве відри­со­ву­ва­ли­ся своїми тем­ни­ми, не­по­во­рот­ни­ми за­ри­са­ми із сніго­вої фурії…

Івоніка сидів, за­рив­ши пальці у во­лос­ся. Пла­кав і ду­мав.

«Один у землі, а дру­гий у криміналі… Ось чо­го він діждав­ся на п'ятде­ся­ти ро­ках жит­тя!» - пе­ре­хо­ди­ло жа­лем крізь йо­го роз­болілу ду­шу. Відтак ми­мо­волі вслу­ху­вав­ся в завірю­ху.

«Тяжка ніч!» - про­май­ну­ло йо­му раз крізь дум­ку. Завт­ра бу­дуть по­ля цілко­ви­то завіяні, і він бу­де при­му­ше­ний по коліна брес­ти снігом, щоб до­би­ти­ся до Марії. Все му­сив своїм тілом до­ро­гу про­би­ва­ти.

Цілі