Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

ЧАСТИНА ПЕРША

Своєму бать­кові

Юліанові Я. Ко­би­лян­сь­ко­му

посвячує ав­тор­ка

«Еs Ііеgt um uns he­rum

gar manc­her Abg­rund, den das

Schicksal grub, doch hi­er in

unserem Her­zen ist der ti­efs­te» [1]

I

Дві го­ди­ни від ріки Се­ре­ту на Бу­ко­вині ле­жить се­ло Д. Йо­го рівні по­ля при­га­ду­ва­ли б степ, як­би не те, що місця­ми во­ни за­па­да­ють, мов зне­охо­чені своїм по­ло­жен­ням, тво­ря­чи плиткі не­ве­ликі кітли, і як­би не той ве­ли­кий ліс, що тяг­неться по західній сто­роні се­ла і тво­рить зе­ле­ний мур по­пе­рек ши­ро­кої пло­щи­ни, щоб об­ме­жи­ти її роз­мах.

Пишний, май­же без­меж­ний ве­ли­кан, не­на­че у вандрівці, за­дер­жав­ся ось тут та за­ду­мав­ся над ти­хи­ми по­ля­ми, а не­да­ле­ко нього, по­чув­ши за со­бою зе­ле­но­го опіку­на, попідніма­ли­ся сільські ха­ти. Тут… і там… і там - роз­ки­ну­ло­ся се­ло.

Ліс панський. Власність при­ват­на. Тонкі ніжні бе­ре­зи по­пе­репліта­ли­ся з по­важ­ни­ми ду­ба­ми і яс­ни­ми літніми но­ча­ми блис­тять, мов у срібло одяг­нені, їх лис­тя дри­жить нес­покійно, а граціозні, лег­ко по­ви­ги­нані пні при­ма­ню­ють до се­бе ніжністю та білістю, мов ру­сал­ки.

Окрім сього ве­ли­ка­на, підіймається з піль ще кілька ма­лих лісо­вих оаз.

Зовсім са­мостійно, мов жме­нею ки­нені або як ви­су­нені з гли­би­ни зе­ле­но­го ве­ли­ка­на ок­ремі ко­лонії - так сто­ять во­ни, розділені ни­ва­ми, самітно і гля­дять гор­до на збіжжя, що хви­лю­ють навк­ру­ги них. Ву­зенькі, май­же не­видні стеж­ки в'ються між зо­ло­тис­тою пше­ни­цею та шов­ко­во ше­лес­тя­чою ку­ку­руд­зою і хо­ва­ються не­замітно в ті ліски…

Саме те­пер зи­ма.

Мешканці тих ха­тин, що звер­нені ли­цем до рівни­ни, див­ляться взимі в сум­ну, од­нос­тай­ну кар­ти­ну. Нічо­го - крім біло­го прос­то­ру, що роз­ли­вається да­ле­ко, як лиш око за­сяг­не. А там уже не­бес до­ти­кається і ник­не.

Горстка ха­ток, що відбігла від ве­ли­ко­го лісу і влас­ти­во­го се­ла глиб­ше в по­ля і що стоїть ось тут, розділе­на лиш сад­ка­ми від се­бе,- та горст­ка має той од­нос­тай­ний блідий вид рік-річно. Та, ма­буть, ми­ла їй ота ши­ро­ка прос­торінь. На ній розбіга­ються дум­ки свобідно… а го­ре, ко­ли роз­са­дить уже грудь людську до край­ності,- гу­ляє й ко­ли­шеться враз із пиш­ним ко­лос­сям збіжжя нав­пе­рей­ми…

Коло відок­рем­ле­ної гро­мад­ки ха­тин, мов ко­ло своєї служ­би, стоїть і ма­лий панський дво­рик із ве­ли­чез­ним са­дом, не­на­че зі штив­ним [2] чор­но-білим тре­ном, і по­ну­рив­ся та­кож в од­нос­тай­ну кар­ти­ну. Меш­канці дрібних ха­тин,-се постійні робітни­ки в «бо­яра», і ко­ли інші се­ля­ни ви­хо­ди­ли рік-річно гур­том на ро­бо­ту в Мол­да­ву, пот­ра­тив­ши виб­рані гроші впе­ред у мар­ний спосіб, шу­ка­ли і шу­ка­ють во­ни зарібку в ме­жах своєї землі.

І не бу­ло їм з тим ли­хо.

Так, приміром, має ха­та за­мож­но­го ґазди Ва­си­ля Чоп'яка, яко­го жінка Докія слу­жи­ла довгі літа у дворі, інший виг­ляд, як інші сільські ха­ти, особ­ли­во ж як ха­ти тих газдів і ґаздинь, що шу­ка­ли зарібку й щас­тя в Мол­даві.

Вона має ясні й чисті вікна, не­ве­лич­кий сад із шля­хет­ни­ми ово­ча­ми, в зільни­ку такі ж самі цвіти, а в хаті всю­ди взірце­ва чис­то­та й лад. Під вікном у ста­ро­моднім ко­моді, улюб­леній меблі Докії, вип­ро­шеній у пані, і в такій самій ще зовсім гарній шафі три­має Докія не­аби­які свя­точні спідниці свої і чорні до­рогі сер­да­ки сво­го му­жа і своєї доньки.

По стінах ви­сять об­ра­зи іншо­го по­ход­жен­ня, яр­мар­ко­во­го. Во­на не відда­ва­ла­ся пус­тим мріям і спо­ку­сам про зо­лоті го­ри десь там у Мол­да­вах та інших чу­жих кра­ях, а зна­ла пра­цю­ва­ти в гра­ни­цях своєї батьківщи­ни. Од­ним сло­вом, Докія тіши­ла­ся ве­ли­ким по­ва­жан­ням у цілім селі. І в дворі її по­ва­жа­ли. Хоч її чо­ловік Ва­силь ве­ли­кий пи­як, хоч і не один мішок най­кра­що­го жи­та або пше­ниці манд­ру­вав до Менд­ля, оту­ди на Гоп­пляц [3] во­на все-та­ки вміла своєю працьовитістю, своїм ро­зу­мом і вит­ри­валістю, своїм нев­том­ним тру­дом усе ли­хо нап­ра­ви­ти і ґаздівство так вес­ти, що до­ма па­ну­вав доб­ро­бут і довгів не бу­ло в них май­же ніяких.

У дворі нав­чи­ла­ся во­на й ба­чи­ла не од­но; нав­чи­ла­ся кра­що­го ла­ду і тон­шо­го спо­со­бу ґазду­ван­ня, і наслідки то­го ки­да­ли­ся кож­но­му в очі, хто ли­ше всту­пав у її гар­не обійстя. Але Докія не бу­ла щас­ли­ва.

Її ви­со­ка стать дер­жа­ла­ся вправді завсіди пря­мо, мов сос­на, по її певній ході й по пос­таві, тро­хи штивній, мож­на її бу­ло вмить між інши­ми відрізни­ти, од­нак її гар­не ко­лись об­лич­чя пос­таріло­ся пе­ред­час­но. Між гост­ро за­ри­со­ва­ни­ми, ви­со­ко підня­ти­ми чор­ни­ми бро­ва­ми за­ри­лись хмарні зморш­ки, що не виг­лад­жу­ва­ли­ся ніко­ли, її очі ди­ви­ли­ся май­же все по­ну­рим, за­жу­ре­ним пог­ля­дом, а ко­ло уст за­ри­су­ва­ла­ся гли­бо­ка лінія бо­лю.

Жура гну­ла її до­до­лу.

Її чо­ловік був пи­як і мар­нот­ра­тець, був бур­ли­вий му­жик, що у хви­лях лю­тості ха­пав і за бар­ду, [4] а во­на чу­ла­ся сла­бою і гриз­ла­ся бу­дучністю своєї оди­но­кої ди­ти­ни, доньки своєї Па­ра­син­ки.

Що ста­лось би з нею, як­би во­на те­пер умер­ла? Бу­ла ще май­же ди­ти­ною, бо чис­ли­ла лед­ве шістнад­цять років. Не зна­ла ще ґазду­ва­ти як слід, не вміла би зно­си­ти примхів сво­го не­щас­но­го вітця, ані примхів інших лю­дей. Сього всього учить час і не­во­ля… Ду­шеч­ка со­лод­ка та доб­ра… оди­но­ка потіха ма­ми­на… що ста­лось би з нею тоді?… Од­но, що зна­ла доб­ре й чи­ни­ла ра­до - ши­ла та ви­ши­ва­ла білля, си­ля­ла ґерда­ни та бод­зи­ки [5] і то­вар ви­па­са­ла. На ши­рокій то­лоці, на рівних по­лях ми­нав її час,- ні, май­же зрос­та­ла тут, ши­ла, гляділа за ко­ро­ва­ми і во­ла­ми, що пас­ли­ся пе­ред її очи­ма, співа­ла пісні або роз­ду­му­ва­ла над різни­ми каз­ка­ми, що їх чу­ла від сеї або тої і не за­бу­ва­ла. Та­кою бу­ла ще її Па­ра­син­ка. А що ста­лось би з зем­лею Ва­си­ля? Хто дбав би про те, щоб не за­дов­жив її, щоб її в час засіва­но, щоб із неї в час хліб зби­ра­но, ку­ку­рудз­ку щоб у час ви­са­пу­ва­но, жа­то? А її крас­на ху­до­ба, її пиш­ний кінь - най­до­рож­ча шту­ка в її стайні! О, на неї, на ту пиш­ну Ша­гу, мав храп [6] Мен­дель із Гоп­пля­цу вже здав­на, бо ж во­на не бу­ла «ко­нем», а прос­то вог­нем, фурією…

На неї мож­на бу­ло й два­над­цять міхів уса­ди­ти - се їй зо­всім не ва­ди­ло ки­да­ти очи­ма блис­кав­ки, гор­до за­лом­лю­ва­ти шию і летіти чи вго­ру, чи вділ ша­ле­ним тра­пом.

А вже ко­ли свобідно ли­ши­ти їй по­во­ди - зем­ля дудніла під нею. Май­же ніко­ли не тве­ре­зий Ва­силь сидів на фірі і, як дзвін, теліпав­ся на всі сто­ро­ни, що страх так і віддих за­пи­рав. Не пе­ре­ки­неться туй-туй [7] під ко­ле­са?

Страх?

Ба!

Йому ніко­ли не лу­ча­ли­ся при­го­ди з нею. Він во­лодів яко­юсь