Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

сно­пи снігу жбу­ха­лись у два малі вікон­ця, шаліючи в дикій гульбі дов­ко­ла бур­дея, не­на­че уга­ня­ли­ся за кимсь. Го­лос­но й ляч­но гри­мав вітер две­ри­ма ко­ло стайні і не ду­мав умов­ка­ти.

Нараз підвів Івоніка, бист­ро надс­лу­ха­ючи, го­ло­ву. Чи не свис­тав оце хтось про­тяж­не, до­пит­ли­во крізь нічну завірю­ху? Йо­му при­чув­ся ви­раз­но свист. Надс­лу­ху­вав ще уважніше, повз­дер­жу­ючи віддих, і на­раз по­ча­ло йо­му би­ти­ся сер­це. По­волі й сильно би­ло­ся… Ось так свис­тав Ми­хай­ло, ко­ли вер­тав та­кою ди­кою нічною завірю­хою з се­ла до бур­дея, зблу­див­ши в ска­женій за­метільниці… Відтак відповідав він йо­му свис­том або пок­ли­ком, по чім справ­ляв­ся по нім до­до­му…

Надслухував хвильку із здичілим пог­ля­дом. Не пов­то­риться свист?

Повторився.

Довгий го­лос­ний свист аж улис­ку­вав­ся. Мит­тю об­ляг­ло йо­го га­рячістю по тілі. З блис­ку­чим, май­же блуд­ним зо­ром зірвав­ся із землі і ки­нув­ся надвір.

Вітер грав йо­го си­вим во­лос­сям. Не зва­жав на те. Витріщив­ши­ся хви­лю в най­ст­рашнішім нап­ру­женні в нічну завірю­ху, крик­нув відтак, як за жит­тя си­на, але сим ра­зом ди­ким, не­са­мо­ви­тим го­ло­сом по­над роз­бур­ха­ну по­верх­ню піль:

- Ми-хай-ле, твій та­то тут!

Кілька хвиль пізніше прим­чав до нього стов­пом ви­со­кий ви­хор снігу, вда­рив­ся сильно о йо­го гру­ди, пірвав йо­го ку­сень до­ро­ги за со­бою, пок­ру­тив­ся вих­ром по місці і, тяж­ко стог­ну­чи, пом­чав­ся далі у нічну тем­ря­ву…

З роз­бур­ха­ним во­лос­сям сто­яв ста­рий батько, при­ко­ва­ний до місця, важ­ко ди­шу­чи, витріща­ючи­ся в нап­рямі, ку­ди пог­нав­ся стовп снігу.

Що се бу­ло? Що се бу­ло? Во­лос­ся ста­ну­ло ду­бом. Зой­кнув­ши з яко­гось ди­ко­го, рап­то­во­го пе­ре­ля­ку, си­лу­вав­ся пе­рех­рес­ти­тись.

Тут Ми­хай­ло був.

Цілим сер­цем своїм, цілою ду­шею своєю, ко­ли мав її ко­ли від бо­га, відчув, що Ми­хай­ло був оце в нього.

Він.

Він при­тис­кав­ся до нього, по­ри­вав до се­бе, кли­кав, стог­нав, а далі пог­нав, не­щас­ний, вітром у нез­нані безвісті… Він же без світла по­мер. Пе­рех­рес­тив­ши­ся на­си­лу, за­ло­мив обі ру­ки у по­божній, роз­пуч­ливій по­корі.

- Господи ми­ло­серд­ний, зми­луй­ся над грішни­ми! Гос­по­ди свя­тий, прос­ти гріхи наші! Ца­рю не­бес­ний, прий­ми нас у царст­во твоє і відпус­ти нам гріхи наші! Він прий­шов до та­та, що­би відвіда­ти йо­го, прий­шов, щоб роз­би­ти са­мо­ту йо­го й жаль йо­го. Прий­шов до та­та, до та­то­вої груді при­ли­нув, прий­шов по­жаліти­ся на тяж­ку, не­ве­се­лу й по­чорнілу свою до­лю…

І як сто­яв, так ки­нув­ся на зем­лю й уда­рив по­божні пок­ло­ни. Відтак, пе­рех­рес­тив­ши­ся вос­таннє, вер­нув­ся не­пев­ним хо­дом до­се­ре­ди­ни і ог­ля­нув­ся нес­покійним зо­ром дов­ко­ла се­бе в тем­ряві…

Сильно втом­ле­ний, ки­нув­ся на давнє місце на землі і, за­рив­ши ли­це в до­лоні, відди­хав тяж­ко, пов­ни­ми грудьми.

Не міг прий­ти до се­бе з нес­подіва­но­го зво­ру­шен­ня, яке так рап­то­во нап­ли­ва­ло на нього. Пе­рей­ня­тий в уяві си­ном, не міг відзис­ка­ти рівно­ва­ги ду­ху.

Тут був Ми­хай­ло.

Най се йо­му хто за­пе­ре­чує або ні, най се йо­му хто вірить або ні, а він був тут. Відчув се ду­шею. А він не був ні п'яний (він же відрікся на­питків за­раз по смерті си­на, щоб ко­ли не пе­ре­мог­ли йо­го душі, і при­сяг­нув навіть у церкві від них), ні сон­ний, ні з ро­зу­му не зійшов. Він відчув йо­го при­сутність сер­цем, і оце уто­ма по стрічі з ним зва­ли­ла йо­го з ніг, мов підко­си­ла. Жадібни­ми очи­ма оки­нув свій бур­дей. Шу­кав за свя­тою іко­ною.

Несвідомо, ми­мо­волі тяг­ну­ло йо­го під ве­лич­ну таємни­чу опіку, під якусь си­лу, що ца­ри­ла, що ма­ла б вли­ти в йо­го роз­бур­ха­ну ду­шу спокій і при­нес­ти те, що розстріли­ло­ся в нім до не­ла­ду, і уг­ледів її. Ось там висіла. Ма­ла, по­чорніла, заквітча­на су­хим ва­сильком і жов­ти­ми гвоз­ди­ка­ми, і пов­ним ви­дом бу­ла звер­не­на до нього.

Він підняв­ся до коліна і, зло­жив­ши ру­ки до мольби, мов ди­ти­на, по­то­нув із цілою по­ко­рою і по­ва­гою, з цілою щирістю і довір'ям своєї гар­монійної, прос­тої, те­пер гли­бо­ко зво­ру­ше­ної душі в мо­лит­ву.

Далеко по­за північ ле­жав нав­колішках і мо­лив­ся.

За ду­шу си­на, що блу­ка­ла без спо­кою по землі й терпіла без­вин­но тяжкі му­ки, терпіла під тя­га­рем йо­го сліз і сліз йо­го жінки, і то­ну­ла в них на спід пе­кельних мук, та за блуд­но­го сво­го си­на, що навів страш­не го­ре на всіх і ви­жи­дав між гру­би­ми му­ра­ми дальшо­го рішен­ня зап­ро­па­ще­ної долі…

О тій самій порі сиділа Марія у своїй хаті. Ха­ти­на бу­ла сла­бо освіче­на. На нак­ритім столі сто­яли мис­ки, лож­ки, ва­ре­на пше­ни­ця, за­ви­ванці, зва­рені су­шені слив­ки, горіхи, яб­лу­ка, горівка із ме­дом.

На печі сиділа роз­періза­на, з роз­бур­ха­ним во­лос­сям, у со­рочці, ску­ле­на Марійка й співа­ла.

Співала сла­беньким, зів'ялим півго­ло­сом, ніби за­ко­ли­су­ва­ла ди­ти­ну до сну.

Замовкла.

Зложила ру­ки навх­рест і, по­хи­лив­ши го­ло­ву по­над гру­ди, не­мов дріма­ла.

Але не дріма­ла.

Ожидала синів…

Глибока дріму­ча ти­ши­на па­ну­ва­ла в ха­тині. Дрібоньке світло, що спа­да­ло з од­ної ма­лої на стіні завіша­ної лам­пи­ни, про­яс­ня­ло ли­ше блідо нут­ро ха­ти­ни.

Та про­те за­ри­со­ву­ва­ли­ся всі пред­ме­ти у ній ви­раз­но. Вся ха­та бу­ла прист­роєна свя­точ­но й мов ожи­да­ла ко­гось. Від ча­су до ча­су за­ви­вав різни­ми го­ло­са­ми вітер у ко­мині, а ча­сом гудів, мов там зби­ра­ли­ся рої джмелів. Се гра­ла бу­ря над­ворі. Зго­дом заб­ре­ха­ла со­ба­ка ко­ло ха­ти. Хтось зас­ту­кав до две­рей, а потім до вікна. Двері бу­ли подвійно за­чи­нені ізсе­ре­ди­ни, бо Марія бо­яла­ся, відко­ли її си­на відве­ли від неї.

Вона зірва­ла­ся з місця і відтво­ри­ла ши­ро­ко очі. Блуд­ний, пе­ре­ля­ка­ний пог­ляд пе­ребіг ха­ту і спи­нив­ся на стелі.

- Жандарми йдуть! - зой­кну­ла з пе­ре­ля­ком і ску­ли­ла­ся бо­яз­ко вдвоє.

Стукання пов­то­ри­ло­ся.

Вона по­ча­ла тру­си­ти­ся, відтак злізла з печі і ста­ну­ла ти­хо на пальцях у за­ку­ток, ме­жи двері й піч.

Жандарми йшли. Во­ни на­посіли­ся на її ха­ту. Вже кілька разів нес­подіва­но на­хо­ди­ли. Але в її хаті не­ма вже ніко­го. Хоч би й хотіли ко­го ви­вес­ти, не­ма вже ніко­го. Хіба її…

- Івоніка до­ма? - зак­ли­кав який­сь трем­тя­чий без­звуч­ний го­лос ізнад­во­ру.

Вона не відзи­ва­ла­ся. Дри­жа­чи на ціло­му тілі, при­тис­ка­ла­ся до стіни, а ус­та вик­ри­ви­ли­ся в неї, не­мов у ма­лої ди­ти­ни до пла­чу.

Глибока хви­ля ти­ши­ни ста­ну­ла в хаті. Двоє ве­ли­ких яс­них очей хо­ди­ло блу­дом по хаті, за чи­мось шу­ка­ло.

По якійсь хвилі за­чув­ся го­лос уже ко­ло вікна.

- То ви ли­ше самі в хаті, Маріє?

Нею вип­ря­ми­ло щось рап­том. На­тяг­ну­ла шию, мов сер­на, і звер­ну­ла ве­ли­кий блис­ку­чий пог­ляд до вікна.

- Чий се го­лос? - спи­та­ла, дзво­ня­чи зу­ба­ми.

- Таже мій! Не пізнаєте?

- Ні! Чий? Ніби я один го­лос чу­ла в ос­танньому часі?

Хвилина не­на­че за­ду­ми, а потім:

- Мій го­лос ста­рий!

- Ви жан­дар?

- Кого ще у вас за­ба­га­то в хаті, що пи­таєте про жан­дарів?

- Вона пус­та, як спо­рох­нявіле де­ре­во,- відповіла,- а мо­же, по ме­не прий­шли? Я ніко­го не вби­ла, я й нічо­го