Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

як якась страш­на ка­ра ма­ла йо­го навіки вир­ва­ти від нього. Прий­шло до чо­гось страш­но­го, і ко­ли прий­шло, він опи­нив­ся і ту­манів се­ред то­го го­ря.

І хто був ви­нен? Хто був ви­нен?

З гли­би­ни йо­го душі ви­ри­ну­ла куд­ла­та, мов у со­ба­ки, го­ло­ва дівчи­ни, й ла­комі очі заб­листіли про­ти нього.

Вона всьому вин­на!

Нехай би йо­му хто й що го­во­рив, ти­сячі разів го­во­рив, він знав своє. Во­на бу­ла всьому вин­на. Се ж був ве­ли­кий гріх у своїх наслідках. Йо­го син злу­чив­ся а нею, що йо­му май­же сест­рою бу­ла, а се не мог­ло гос­по­ду впо­до­ба­ти­ся. З тої хвилі збли­зи­ла­ся ка­ра, зни­щи­ла Ми­хай­ла і спи­ни­ла­ся те­пер пе­ред ним са­мим. Рахіра заг­на­ла всіх у бе­зод­ню. Що те­пер далі бу­де? Бог один знав, що мог­ло бу­ти.

- Маріє, ува­жай! Все, що го­во­ри­ти­меш, му­сиш зап­ри­сяг­ну­ти. А як­би ти фальши­во при­сяг­ну­ла, не­хай те­бе гос­подь бо­ро­нить! - обізвав­ся по довгій мов­чанці Івоніка.

- Аа, ая! Я ж го­во­ри­ти­му прав­ду! - відповіла жалісли­вим го­ло­сом, си­лу­ючи­ся зрівня­ти­ся з ним. Сніг упав та­кий ве­ли­кий, її но­ги бу­ли такі зів'ялі, що во­на щох­вилі ос­та­ва­ла­ся дальше по­зад нього.

- Чого во­ни хо­тять від нас? Ми вже ска­за­ли, що не знаємо нічо­го! Мо­же, Са­ва вже вер­неться з на­ми? Не знай­шли нічо­го, як ли­ше кілька кра­пель крові від зай­ця, і за та­ке пха­ти хлоп­ця в не­щас­тя! Гос­по­ди, зми­ло­сер­ди­ся!

- Нічого не знай­шли! - пов­то­рив Івоніка ко­рот­ко. Він не го­во­рив із нею і не ска­зав їй і досі своїх тай­них ду­мок та здо­гадів про убійни­ка. До чо­го ж? Во­на й так як напівбо­жевільна з ост­ра­ху за хлоп­цем, а на­ко­ли б дізна­ла­ся про страш­ну прав­ду, зійшла б цілко­ви­то з ро­зу­му! Се вже ос­та­неться навіки заг­ре­ба­не ли­ше в йо­го груді!

- Жандарі ка­за­ли мені, що нічо­го не знай­шли досі, що б на Са­ву свідчи­ло! - тяг­нув він дальше із уда­лим спо­коєм.- Убійник був та­кий хит­рий і ос­то­рож­ний, що за­тер усі сліди за со­бою, мов пря­мо в во­ду ки­нув­ся. «Нічогісінько»,- ка­за­ли. А хоч і є підозріння, та як не­ма до­волі відповідних до­казів, хлоп­ця не мо­жуть по­ка­ра­ти. Так ка­за­ли. Від панів із су­ду чу­ли. Але він мо­же ще і з півро­ку замк­не­ний сидіти. Він у підозрінні, і за до­ка­за­ми мо­жуть іще хто знає до­ки по­шу­ку­ва­ти.

На білій, без­до­ганній по­верхні виг­ля­да­ли обоє зда­ле­ка, мов дві чорні точ­ки…

В суді ста­ви­ли їй між іншим ті самі пи­тан­ня, що до­ма: чи Са­ва був до­ма, ко­ли бра­та за­мор­до­ва­но?

Вона зблідла, мов смерть, дри­жа­ла на ціло­му тілі і, ог­ля­да­ючи­ся пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма дов­ко­ла се­бе, ска­за­ла, що був до­ма. І чо­му ж би не був? Та­же ка­же, що був. До­ко­неч­не був. Не­хай вже її по­ка­ра­ють, як се неп­рав­да, зап­руть на цілий рік; хо­че ми­ну­ти­ся в криміналі, ли­ше не­хай її си­на пус­тять на во­лю…

Суддя пог­ля­нув на неї дов­го, ти­хо.

- Ти му­сиш зап­ри­сяг­ну­ти те, що го­во­риш! - ска­зав.

Вона по­зир­ну­ла бла­га­ючим пог­ля­дом на чо­ловіка.

- Івоніко, чи не так? Він був до­ма? - про­белькотіла.- Гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Ска­жи ж бо!… Він спус­тив пог­ляд до землі.

- Я не знаю, Маріє! Ме­не не бу­ло до­ма!

Вона знов ог­ля­ну­ла­ся дов­ко­ла се­бе, та сим ра­зом уже май­же блуд­ним пог­ля­дом.

- Тебе не бу­ло до­ма? - спи­та­ла і, усміхнув­ши­ся безс­мис­ле­но, заніміла.

На столі засвіче­но свічки ко­ло хрес­та.

- Підноси ру­ку! - велів суд­дя. Во­на ки­ну­ла­ся з жа­хом узад, витріщи­ла­ся не­са­мо­ви­то на нього.

- Я не бу­ду при­ся­га­ти! - клик­ну­ла і, мет­нув­ши­ся з не­опи­са­ним пе­ре­ля­ком узад, ма­ло що не пе­ре­вер­ну­ла судді. Сей скипів і по­тер­мо­сив її за плечі. Во­на ви­чер­па­ла йо­го терп­ливість нині до край­ності.

- Брехливе му­жицьке насіння! - гук­нув погірдли­во.

Івоніка сто­яв мовч­ки і спла­кав. На йо­го жінці не бу­ло ще чу­жої ру­ки!

- Не бу­ду, не бу­ду!…

Вона тис­ну­ла­ся, мов бо­жевільна, до стіни…

Кілька хвиль пізніше вип­ро­ва­див її Івоніка напівзімлілу на ко­ри­дор.

Як уве­де­но Са­ву, Івоніка пе­ре­ля­кав­ся. Виг­ля­дав, як кістяк. Ви­худілий, блідий і втом­ле­ний. Не го­во­рив май­же нічо­го. По­ба­чив­ши пе­ред со­бою батька, спус­тив пог­ляд до­до­лу, і ні сло­веч­ка не пе­рей­шло че­рез йо­го ус­та. Вза­галі мов­чав. Хіба що ви­мов­ляв сло­во «ні». Не мож­на бу­ло з нього нічо­го ви­до­бу­ти, і йо­го ви­ве­де­но на­зад.

Івонікові кра­яло­ся сер­це на вид си­на, од­на­че і він му­сив мов­ча­ти.

Відчув. Мов­чан­ка, зав­зя­та, рішу­ча, глу­ха мов­чан­ка, бу­ла оди­но­ким спо­со­бом ря­тун­ку. В ньому од­но­му мог­ло все навіки по­то­ну­ти, мог­ло все за­гу­би­ти­ся без­по­во­рот­но.

В суді довідав­ся Івоніка та­кож, що по­мер­лий не мав і при війську во­рогів. Між кам­ра­та­ми був за­гально­люб­ле­ний і по­ва­жа­ний, шар­жа бу­ла з нього вдо­во­ле­на. Замітна бу­ла в нього ли­ше нез­ви­чай­на відра­за до оруж­жя, особ­ли­во ж до руш­ниці…

«Вже тоді відчув він, що на нього звер­не­ний десь який­сь набій,- тол­ку­вав собі не­щас­ний батько,- і він опи­рав­ся то­му зі всіх сил, як міг, а про­те му­сив йо­го не­ус­тан­но при собі терпіти. Як страш­но му­си­ло йо­му бу­ти! Хотів вир­ва­ти­ся на во­лю, але він йо­го здер­жав. Грубі ка­сар­няні му­ри не впус­ка­ли смерті до нього, во­на за­хо­ва­ла­ся до лісу і до­жи­да­ла терп­ли­во йо­го при­хо­ду літа­ми. До­ма не ма­ли спо­кою, щоб йо­го вир­ва­ти зі столітніх мурів, а як уже справді вир­вав­ся, по­вер­нув, тоді й ус­та­вив­ся сам пе­ред набій…»

XXV

У Ан­ни бу­ли близ­нят­ка, два хлоп­чи­ки.

Докія ріши­ла­ся три­ма­ти її в се­бе до вес­ни, а на­весні ма­ла во­на умісти­ти діти між людьми, а са­ма йти на служ­бу, що­би що за­ро­би­ти. Від не­щас­тя, зда­ва­ло­ся, ви­рос­ла, збіль­шіла, але виг­ля­да­ла страш­ли­во: ху­да, жов­та, з зів'ялим цві­том у лиці. На ус­тах не з'являв­ся ніко­ли усміх. Терпіла в горі з цілою по­ва­гою гли­бо­кої своєї на­ту­ри і втра­ти­ла ро­зуміння бу­дуч­ності. Її вда­ча не­мов бу­ла наст­роєна для та­ко­го страш­но­го не­щас­тя, що по­тя­га­ло за со­бою та­кож са­ме страш­не терпіння, і, зда­ва­ло­ся, терпіння ста­но­ви­ло те­пер оди­но­ку діяльність її по­важ­ної мо­ло­дої душі. Рідко ко­ли бу­ва­ла та­ка ніч, яку пе­ре­бу­ва­ла б із су­хи­ми очи­ма. На­віть до сну втис­ка­ли­ся сльози і скроп­лю­ва­ли вог­нем її ду­шу.

Мов підстріле­ну звіри­ну, тяг­ну­ло її до са­мо­ти. Стог­на­ла, по­ба­чив­ши­ся на са­моті, а уг­ледівши де-не­будь хрест, ки­да­ла­ся на коліна і мо­ли­ла­ся, її ус­та поблідли, вик­ри­ви­ли­ся, пог­ляд став по­ну­рий, а го­лос стра­тив звук.

Вмерти, з обо­ма дітьми вмер­ти,- се бу­ло її оди­но­ке ба­жан­ня. Сто­яла цілком без­помічна, без­рад­на про­ти сво­го го­ря і ніяк не ба­чи­ла ви­хо­ду з нього. І так волікла свої мо­лоді дні за со­бою. Ли­ше од­но вик­ли­ку­ва­ло в ній зміну, вво­ди­ло її у зво­ру­шен­ня та роз­го­ря­ло її хмурі очі. Се бу­ло ім'я убійни­ка.

Здавалося, що при зву­ку то­го імені про­ки­да­ло­ся в ній жит­тя і