Григор Угаров - Слідами вигнанця

Поправивши рушницю, Павел подався до табору. Там зібрав усіх носіїв і знову заходивсь розпитувати про Онду. Але вночі всі міцно спали, й ніхто нічого не постеріг.

Тільки Гама висловив припущення, що, певно, Онду вночі вкрав злий дух, бо не було місяця. Хлопці злякано глянули на нього. Лихий дух розвештався, доки біла людина спала, й затяг Онду до себе в гори! Даремно заперечував їм Павел. Тубільці недовірливо похитували головами. Вони над усе боялися злого духа й уважади, що він докладав рук до кожного, нещастя.

Зникнення хлопця страшенно стривожило географа. Що з ним скоїлося? Чи його хижак пошматував, чи він у річці втонув, чи, може, раптом узяв та й накивав п'ятами додому? Дивно. Дуже дивно…

Павел наказав лаштуватись рушати далі. Негри никали, мов очманілі. В очах їм застиг притамований ляк. Вмощаючи пакунки, вони таємничо перешіптувались. А коли вийшли на берег, то запитально зиркнули на Капока й завагались. Павел запропонував сукати з ліан та гнучких повзучих чагарів мотуз, а сам довгою жердиною заходивсь міряти дно річки. Вона була неглибока, але з вантажем на голові її перебрести не так сплоха.

Незабаром хлопці всукали довгу мотузяку. Тепер залишалось найважливіше: хто перший перепливе чи перебреде на той бік, щоб зачепити кінець мотузки за якесь дерево й перегнати сюди понівечену пірогу? Павел запитав — ніхто не зголосився. Носії мовчки перезирались. Павел запитав удруге, але й тепер ніхто не вийшов уперед. Тоді він почав сам роздягатись. Але тільки-но встиг скинути брезентову куртку, як за спиною в нього зашепотіли. Пролунав верескливий Домбів голосок:

— Чекай, гамба, Лія буде перепливти!

— Лія? — глянув на молодого тубільця географ.

То був низенький і клишоногий хлопчина зі слідами слонячої хвороби на гомілках.

— Я на таке не пристаю! — заперечив Павел і взявся розперізуватись.

Домбо переклав його слова хлопцям. Капоко махнув списом до Лії.

— Залишайся на березі. Я сам перепливу на той бік. Річка глибока, ще втонеш.

Та не встиг Капоко вхопитися за мотуз, як Гама відкинув товариша-вбік і побіг до річки сам.

— Не треба, щоб Капоко перепливав, біла людино! — вигукнув він. — Капока старійшини обрали на вождя племені, коли помре Бенгас.

Кілька хлопців метнулись йому навперейми, котрийсь ухопив Гаму за поперек, перекинув собі за плечі й бігцем поніс геть від берега. Гама репетував, вимахував руками й намагався випручатись.

— Не пускай Гаму, біла людино! Гама незабаром матиме дружину й власну хижку! Я сам перепливу на той бік! Я вмію плавати не згірше як риба! До того ж мені ще не визначили лума-луму, і я не збираюся ставити нової хатини!.. — благав один молодий носій.

Павел заклав пальці в рот і різко свиснув. Запала тиша. Павел сказав, щоб хлопці самі обрали між собою людину, яка перебреде на той бік. Тубільці тихо загомоніли. Капоко махнув списом. І всі пішли за ним. Повсідавшись у затінку кокосової пальми, хлопці почали жваво сперечатись. Добру годину лементували вони, здіймали вгору списи, били себе в груди, аж нарешті Капоко підвівсь і всі замовкли. Він щось говорив схвильовано, а тоді заходивсь торкати списом кожного по черзі й нарешті зупинився перед Онаєм. Юнак миттю схопився й метнувсь до мотузки.

— Онай обраний переправляйся на той берег! — пояснив географові Домбо.

Онай був молоденький хлопчина з ледь помітним мохом на верхній губі, але високий та стрункий, з тонкими прудкими ногами й маленькими лукавими оченятами.

Він поклав собі на голову плескату каменюку й, притримуючи однією рукою її, а другою кінець мотуза, ввійшов у воду. Камінь надавав тілові більшої ваги. Спочатку вода сягала хлопцеві колін, потім поперека й нарешті — грудей. Юнак повільно просувавсь уперед, обережно обмацуючи ногою дно. Кілька разів підковзавсь, але щоразу встигав утримати рівновагу.

Тубільці, постававши на березі, напружено стежили за кожним його кроком. Часом, коли вода намагалася залити хлопця з головою, вони схоплювались, починали стрибати й підбадьорювати його. Так, крок за кроком, Онай досяг протилежного берега, схопився за повітряний корінь хлібного дерева й видерсь на сухе. Коли обернувся до товаришів, на радому обличчі його заблищали зуби.

— Онай онага! Онай онага! (Онай перебрів! Онай перебрів!) — кричали радісно тубільці.

Але Онай не дуже вважав на їхні овації. Не гаючи зайвої секунди, він міцно припнув кінець мотузяки до стовбура, перекинув пірогу на днище, стяг її у воду, зліз на носову частину, причому розбита корма задерлась догори й не черпала воду, вхопивсь обома руками за напнений мотуз і почав швидко перетягати сам себе на протилежний берег.

Тубільний човен був старий, з пробитою кормою, але його пласке дно, добре змащене смолою, виявилося міцне. Діставши сокиру, Павел зрубав грубелезну гілляку, розколов її, витесав з обох боків і сяк-так полагодив корму. Тепер уже можна було переправити на ньому й людей, і вантаж.

Останній переплив річку географ. Коли Павел ступив ногою на берег, його охопило дивне почуття — неначебто він опинивсь на рідній землі…

Стежина повела мандрівників не до схилу із жовтим стернищем та золотавими полукіпками, а до вузької ущелини. Обабіч здіймались високі стрімкі скелі, щедро залиті яскравим сонцем. На одній скелі вигравала проти сонця якась червона смужка. Вона спадала до самої стежки і звивалась то на один, то на інший бік, мов жива. Попередивши, що то червоні мурашки, Капоко повів мандрівників протилежним схилом. А ущелина дедалі ширшала. Обабіч росли самітні пальми та гуави.

Коли мурашина армія залишилась далеко позаду, Капоко раптом зупинивсь і зачекав, поки підійде Гама. Щось прикмітивши, вони довго й пильно дивились уперед, а тоді шугнули між дерева.

— Там прив'язано людину! — показав кудись рукою Гама.

Хлопці попадали на землю. Підлізши навкарачки до Капока, Павел запитав:

— Де ви бачите людину?

Тубілець показав списом туди, де біля стовбура було видно якусь