Григор Угаров - Слідами вигнанця

навколо «вогненного лука», який захистив їх від зачарованих водяних бризок.

Стежина вивела мандрівників на берег широкої річки. Вже давно смеркло, про переправу годі було й думати. Тому отаборились просто на березі.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Рятівне као. Пірога з розбитою кормою. Куди зник Онда? Рухома стрічка. Прив'язаний тубілець. Капока поранено. Звільнення Онди. Географ попадає в полон

І

Павел прокинувся рано. Сонце ще не сходило, але верховина гори швидко рожевіла. Ватра згасла. На м'якій зеленій папороті поснули, де попадали, негри. Кожен пригортав до грудей свій спис. У листі пальм щебетало птаство, стрибали довгохвості зелені папуги із золотими грудями. Заколисливо гомоніла під деревами річка.

На тому боці починається країна гаубау… Балканов став на березі й задививсь у сутінки, які танули просто на очах. За річкою несподівано зійшло сонце, мов з води виринуло. Вдалині зеленими хвилями здіймались плескаті пагорби. Але не видно було ні селища, ні будь-яких інших слідів людини. На одному схилі жовтіла довга смуга. Павел придививсь у бінокль, вижате поле! На стернищі стояли полукіпки снопів. Картина була знайома, в ній промайнуло щось рідне й дороге. «Као!» — мало не вихопилося з грудей у Павла. Старий біг казав правду! Гаубау вже сіють пшеницю й мелють борошно. У цьому глухому закутку Африки — пшениця!

Лише Геродот свідчить, буцімто в часи єгипетського фараона Нехо, який царював з 611 по 597 рік до нової ери, фінікійські моряки вирушили в подорож навколо Лібії (так стародавні греки називали Африку), маючи на меті обійти її. Флотилія складалася з п'ятдесяти галер. Вийшовши з Червоного моря, вони довго пливли понад берегом і тільки восени дістались до найпівденнішої точки Африки, яку вже потім, через добрих два тисячоріччя інші мореплавці називали Мисом Доброї Надії.

Але тут фінікійці злякались, бо харчів лишалось обмаль. Вони зійшли на суходіл, виорали шмат поля й посіяли пшеницю. Дочекались, коли вона вистигне, зібрали врожай знову рушили в дорогу. Промандрувавши отак два роки, на третій мореплавці досягли Геркулесових стовпів, як тоді називали протоку Гібралтар, і звідти знову попливли до Єгипту…

Не було сумніву, що й тут доклала рук біла людина. Але звідки вона взяла пшеницю? Може, випадково знайшла в кишені кілька зерняток і висіяла їх?..

Мосту через річку не було ніде. Течією вниз несло цілі острови водоростей з гарними болотяними квітами. Над водою ширяла ластівка-рибалка і, як справжній ловець, щоразу здіймалась угору зі ще живою рибинкою в дзьобі. В очеретах шаруділи й хлюпотілись африканські видри. Раптом Павел помітив неподалік стару, вкриту зеленим мохом пірогу з розбитою кормою. Пірога лежала догори днищем у густих папоротях. У цьому місці річка видалась найвужчою. Саме сюди підводила й стежина. Очевидячки, гаубау навмисне зруйнували міст і розбили пірогу, щоб хоч таким рабом перешкодити наскокам злодійкуватих мукасекерів. А як же тоді дісталась на той бік дівчина-бранка? Може, перепливла річку?

Уважно обстеживши піщану смужку й увесь навколишній спадистий берег, Павел не виявив ніяких слідів. Аж тут раптом почувся крик.

Хлопці попрокидались. У таборі зчинився ґвалт. Одні гасали й метушились, інші скрадались поміж деревами, треті підповзали до очеретів.

Низько нахилившись, Павел метнувсь до дерев і заховався за стовбуром. Сюди ж, спритно перебігаючи від пальми до пальми, наближався й Капоко. Кроків за десять слідував Домбо.

— Ви куди? — пошепки запитав Павел.

— На полювання, гамба! — по самі вуха всміхнувся Домбо.

— Що полювати збираєтесь?

— Капоко бачив водяні кози! Он там! — показало негреня на очерети. — Вийшли на паша!

— Водяні кози! — здивувавсь географ.

— Так, гамба!

— Скільки їх?

— Два!

Павел більше не розпитував. Припадаючи до землі й тримаючи напоготові рушницю, він почав швидко продиратись між чагарями.

За кільканадцять метрів починався мочар з густими, як щіть, очеретами, високою папороттю та осокою. Шугнувши під кущ, Павел крадькома вистромив голову. І раптом помітив двійко серпатих рогів. А за якусь мить угледів і їхню власницю — темно-сиву, завбільшки з доброго підтілка, козу. Довга вовна в неї лищала, мов змащена, на спині яскріла біла плямочка. Трохи осторонь рухалася ще одна така сама коза, але з напрочуд блискучими рогами.

Звичайно, ці чудові тварини виходять на пашу вночі, але якщо добре знають місцину, то пасуться й удень. Вони дуже обережні, мають гострий слух та нюх і в прудкості не поступаються перед «суходільними» антилопами.

Тільки-но Павел прилаштувався стріляти, як нога йому раптом підслизнулась і рушниця шубовснула в калюжу. Тварини, які цю мить саме зупинились і нашорошили вуха, почули плескіт. Зашерехтів очерет, мов його прошила куля, гойднулись верхівки папороті. Павел вистрілив двічі навпопад, але марно. Болотяні кози, добре пристосовані до життя у воді, встигли відпливти далеко й десь, певно, вже причаїлись у непролазних хащах, куди не наважується заглядати навіть людина.

Обтираючи закаляні чоботи, Павел помітив Лію, що чимдуж біг до болота й лементував. Назустріч йому вийшов Капоко. Лія заходивсь щось розповідати, збуджено вимахуючи списом.

Балканов квапливо подався туди:

— Що сталося?

Лія сіпнувсь, різко повернув голову й злякано глянув на географа. Капоко був похмурий на виду.

У таборі теж заметушились.

— Що ж таки сталося? — знову спитав Павел.

Від його голосу Капоко немов прокинувся.

— Зник десь Онда, — знехотя буркнув він і якось непевно стенув плечем.

Онда! Той самий, що дуже боявся гумба-гумби, наймолодший серед носіїв, майже хлопчик, як Домбо.

— Онда звечора лягав спати? — спитав географ.

— Лягав! — нахмурився Капоко.

— А біля кого спав?

— Біля мене.

— А ви на річці шукали? Може, гайнув ловити рибу?

— Шукали!

Це вже відповів Лія.

— Де шукали?

— Скрізь! Обійшли ввесь берег,