Димитр Ангелів - Сміливий чунг

було інших сухих дерев, а трава була ще зовсім зелена. До того ж, сам стовбур горів дуже повільно, полум’я було невелике, і вогонь поступово в’їдався в його серцевину.

І Сміливий, і Брунатна, і всі інші чунги старшого віку згадали, як на колишньому згарищі вони їли печені плоди та печених тварин, і швидко розбіглися по лісу шукати плодів і та-ма. Назбиравши їх, кидали у вогонь і потім вигрібали своїми ломаками. Їм кортіло швидше поласувати, вони хапали печене ще гарячим з вогню, обпікали собі пальці й щоразу скрикували:

— Уой! Уой! Уой!

Величезний стовбур горів кілька днів і ночей, і чунги їли тільки печені плоди, печених та-ма та інших дрібних тварин, яких їм пощастило спіймати і вбити. Стовбур горів увесь час повільно, невеличким полум ям, повитим густим димом, проте вночі відблиск вогню падав досить далеко навколо, лякаючи хижаків, і вони тікали якомога далі від цього дивного нічного табору чунгів. Потім стовбур почав гаснути, але ще до того, як він зовсім погас, чунги змушені були його покинути. Поблизу не лишилося жодного дерева, на якому були б плоди, не було й тварин, і от одного ранку вони вирушили звідти, самі не знаючи куди. Ще довго тлів після цього стовбур, а коли за кілька місяців по цих місцях проходила інша група чунгів, вона знайшла тут тільки попіл та купку згаслих, недогорілих головешок.

Відкривши таємницю добування вогню, чунги тепер всюди, де тільки їм доводилось зупинятись, лишали за собою попіл і згарища. Самі того не розуміючи, вони спричинювали страшні пожежі, які винищували ліс на величезних просторах і в яких загинуло немало чунгів. Та поступово вони набули досвіду й почали розкладати багаття на таких місцях, де не загрожувала небезпека підпалити ліс. Так ночами в лісі то тут, то там спалахували вогнища, не переростаючи однак в пожежі, а навколо них миготіли тіні вдоволених чунгів, які танцювали на радощах.

Вони вже давно залишили позаду найрозумніших і найхитріших тварин, давно навчилися перемагати каменями та ломаками найсильніших з них, а тепер лякають палаючими головешками і грау, і хо-хо, і мута, і всіх інших великих звірів. До того ж, яка інша тварина вміє зробити собі копач, добути вогонь, спекти плід чи м ясо? Яка інша тварина провадить таке усвідомлене, спільне життя? Ніяка, ніяка! Навіть молоді чунги-близнята, не маючи досвіду старших, — і ті розуміли, як всім корисно жити разом. Та ще завдяки своїй кмітливості й невпинній цікавості вони часто догадувалися й винаходили нові корисні речі та явища, які тепер запозичували у них навіть дорослі, і таким чином, досвід усіх чунгів безперервно розширювався й збагачувався.

І до чого тільки вони не додумувались! Одного разу, помітивши, як від удару каменя об камінь посипались іскри, близнятам спало на думку, що в такий спосіб можна добути вогонь, і вони почали вдаряти каменями один об одний. Випадково одним з каменів був дрібнозернистий пісковик, а другий — плоский, довгастий кремінь. Звичайно, ніякого вогню вони не добули, зате пісковик так вирівняв і відполірував один бік кременю, що це викликало у близнят справжнє захоплення. Обмацуючи та розглядаючи кремінь, вони звернули увагу на те, що другий його бік лишився шорстким і нерівним, і вони заходилися терти його об пісковик, щоб і він став гладеньким та лискучим. Пісковик глибоко протерся кременем, зате кремінь відполірувався чудово, а один його край став таким гострим, що близнята від легенького дотику об нього порізали собі пальці. Так, цей кремінь різав набагато краще, ніж ті уламки, які чунги знаходили або які утворювались під час викопування цибулин, і це був перший ніж, зроблений рукою чунга!

Надзвичайно вразливі, близнята, пригадавши, як дорослі. чунги уламками кременю підтинали корені, тут же поприсідали до одного куща з солодкими плодами й заходилися обрізати корені, що стирчали з землі. Потім почали обтинати й тоненькі гілочки: один обтинав, а другий стрибав біля нього й вищав від задоволення й радості; те, що вони робили, було чимось небувалим у житті чунгів.

Ті чунги, що спостерігали, як двоє близнят робили цей перший, такий привабливо лискучий і гладенький крем я— ний ніж, одразу ж взялися виготовляти такі ножі й собі. Так первісна трудова діяльність, розпочата з моменту першого викопування каменем з землі цибулин, надавала їхнім рукам дедалі більшої вправності й рухливості, робила їх все досконалішими.

А дні тимчасом непомітно минали один за одним. Як з незапам’ятних часів, так і тепер вони, незбагненно для чунгів, перетворювалися в місяці, місяці — в роки, роки — в сторіччя. І протягом усього цього часу чунги невпинно змінювались: старі вмирали, молоді старіли й так само вмирали, а на їх місце народжувались інші, набагато відмінніші від своїх предків. Ці, в свою чергу, також народжували чунгів, і їх велика група раз у раз збільшувалась та змінювалась. Коли вона стала вже надто великою, частина чунгів відділилась від неї і зникла в непрохідному лісі. Пізніше, коли їм траплялося зустрітись, вони вже не впізнавали одні одних і були зовсім чужими. Так від великої групи Сміливого вже не раз відділялися менші, але від того вона майже не зменшувалась. Тільки щодалі, то вона все менш ставала схожою на саму себе: новонароджені чунги мали вже зовсім мало шерсті на тілі, а їхні діти — були ще більше безволосі. Усім чунгам подобалось мати на тілі якнайменше шерсті, і кожен з них вибирав собі таку саму пому, а кожна пома вибирала безволосого чунга. Волохатими залишалися тільки найстаріші, і коли маленькі безволосі чунги бачили такого старого, вони зацікавлено дивились на нього й здивовано випинали губи.

— Ак-ба-ба-а! — бубоніли вони, немов виражаючи в такий спосіб свою огиду. «Який страшни-и-ий!» — хотіли вони сказати цими звуками, і поступово ці звуки почали означати й усе інше, що їм не подобалось.

Сміливий і Брунатна теж дуже постаріли. Шерсть на їх тілі стала зовсім сивою, а волосся на голові та брови побіліли. Сміливий був тепер не вожаком, а немічним старим, і вдвох з Брунатною над силу пленталися слідом за молодими прудконогими чунгами. Вони надзвичайно стомлювалися від того безперервного блукання по лісі, часто сідали перепочити й дуже