Димитр Ангелів - Сміливий чунг

«Чунги одразу ж накинулись на хижака й почали його роздирати, а Сміливий, незважаючи на свої рани, випрямився й переможно заревів. Він першим кинувся на звіра, і в той час, як один чунг загинув, а другий позбувся ока, вийшов з боротьби лише з пораненими грудьми. Кров тоненькими цівочками стікала з рани, і шерсть поступово стала злипатись.»

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклав з болгарської А. ЛИСЕНКО

Переклад здійснено за виданням: Димитър Ангелов. Смелия чунг. Народна култура. София. 1955.

Художник М. Т. Чорнокапський

Гpay розплющив очі, випростав широкі лапи й голосно позіхнув. У півтемряві лігва блиснули ікла жорстокого звіра. Гострі загнуті пазури вп’ялися в м’яку і вологу землю, з якої піднімалася тепла пара. Позіх поступово перейшов у самовдоволене гортанне муркотання.

Гpay міг би лежати ще досить довго, та голод розбудив його. Хижак ворухнув чутливими кінчиками вух, неквапом підвів велику голову й гарячим, зловісним поглядом обпалив просвіти похмурого лігва. Потім, ніби засоромившись своїх незвичних лінощів, устав і, мов тінь, прослизнув поміж густо сплетеним гіллям, що прикривало вхід до його сховища.

Навколо височіли велетні-дерева. Розкинувши свої крислаті, переплетені між собою віти, вони утворили вгорі суцільне темно-зелене склепіння, крізь яке ніколи не проникав сонячний промінь, не проглядала синява неба. Непомірно товсті, безладно скупчені стовбури дерев крізь потріскану кору живили густим соком великі плями іржаво-чорного моху. Від їх кореневищ у повітря здіймалась волога.

Темний, неозорий ліс. Ліс одвічної темряви. Ліс грау.

Грау поклав передні лапи на товстелезний стовбур дерева, що з незапам’ятних часів лежав біля входу до лігва, висунув загнуті пазури і почав їх гострити за старим звичаєм. Міцне його тіло витяглось і напружилось. Потім він відступив трохи назад, зібгався в клубок і раптом звився в повітрі. Велике руде тіло, мов гумовий м’яч, легко відірвалося від землі, майнуло вгорі і м’яко впало понтон бік колоди на землю. Стрибок хижака не викликав найменшого шуму: не ворухнувся жоден сухий листок, не тріснула жодна галузка. Нечутними, легкими стрибками грау пірнув у бездонні хащі безмежного лісу.

З-за товстого дерева вискочила коричнева тварина, така ж завбільшки, як і сам грау. Помітивши руду тінь, тварина втупила в неї злякані очі й заціпеніла. Потім з коротким, одчайдушним ревом кинулась тікати. Але тієї ж миті грау прошумів у повітрі, обхопив утікачку смертельними обіймами і з глухим зловісним риком впився зубами в її шию. Тварина впала на землю, і грау почав роздирати її живцем.

Наївшись запашного, теплого м’яса, грау облизнувся, залишив жертву й легкими, нечутними стрибками рушив далі.

Дерева повільно розступалися. У темному склепінні переплетених вгорі віт почали де-не-де з являтись просвіти. В один такий широкий просвіт ринув потік сонячних променів, обливши ними іржавожовту спину грау. Велетенський хижак спинився, вражений, примружив очі. Спинився, весь осяяний іржавожовтим блиском — від кінчика довгого хвоста до гострих, нашорошених ушей. Осяяний — в красі і силі.

Грау був красивий. Грау був дужий. Грау був жорстокий і невблаганний, коли хотів їсти. Такий жорстокий та дужий був цей гордий і свавільний володар лісових просторів, що навіть добродушний хо-хо, який міг би залюбки розчавити рудого хижака одною ногою, уникав з ним зустрічі.

Несподівано з високого гілля дерев почулися пронизливі крики, і покотилося у всі боки: чі, чі, чі, чі! Скоро крики повторилися знову, потім ще, і незабаром увесь ліс сповнився цим несамовитим, безладним вереском: чі, чі, чі, чі!

Грау підвів голову, вишкірив зуби и глухо заричав. В його жовтих очах спалахнули злі вогники. Повиснувши на гіллі, мов гігантські плоди, пустотливі хвостаті чін-гі здійняли неймовірний галас. Вони підскакували, гойдалися, крутились і верещали уривчасто, безладно. Маленькі їхні очиці неприязно світилися й кололи грау голками дикої ненависті: грау вдерся в їхню частину лісу, і вони стрічали його одчайдушним криком, попереджаючи водночас усіх тварин про появу рудого хижака.

Вже з першими голосами чін-гі дерева якось дивно почали оживати. Заметушились тіні, почувся рев, пирхання, скімління. Затріщало сухе галуззя, заворушились густо переплетені віти кущів й трава, зашаруділо опале листя, і тисячі ніг у божевільному бігові затупотіли по всьому лісу. Невимовний жах запанував навколо: грау йде!

Якась тонконога тварина виринула з кущів і зопалу налетіла на грау. Тому здалося, що на нього напали, він тілом своїм збив тварину з ніг і, перш ніж та встигла подати голос, перегриз їй горло. Товстий мут, вигнувши дугою шию і виставивши вперед свій страшний ріг, несподівано спинився перед грау так різко, що його тверді копита вгрузли в землю. З невимовним жахом в очах він глухо й уривчасто ревнув, потім, не тямлячи себе, звівся на задні ноги й кинувся на грау. Легким стрибком хижак ухилився від удару страшного рога і, перш ніж мут встиг обернутися, стрибнув велетневі на спину й устромив на— зури йому в шию. Звір похитнувся і впав на землю. Гpay миттю відскочив від нього.

А вгорі без угаву верещали маленькі хвостаті чін-гі: чі, чі, чі, чі, чі, чі! Деякі з них, вчепившись хвостами за гілля, звисали головами вниз і швидко та нервово махали передніми кінцівками. Інші позлізали на найнижче гілля й кричали на грау зблизька. Та грау не міг, як вони, лазити по деревах і тому лише ричав і сатанів, дивлячись на них лютими од ненависті й гніву очима. І з злобним ричанням, легкими й закрадливими стрибками він знову рушив далі, супроводжуваний пронизливим, невгамовним вереском хвостатих чін-гі.

Зненацька над головою в грау почулося бридке сичання, і не встиг він одскочити вбік, як величезний плазун хитнувся над ним, відірвався від