Димитр Ангелів - Сміливий чунг

раділи, коли група на якийсь час спинялася. Народивши ще кількох безволосих чунгів, чунг і пома передчували, що наближається день, коли й вони відстануть від групи і вже ніколи не наздоженуть її. І обоє, як колись Великий чунг і Стара пома, жахалися цієї думки, але інстинкт їм підказував, що це станеться неминуче, і вони вже чекали того дня сумно й покірливо. Довге життя прожили Сміливий і Брунатна, багато сутичок витримали з сильними хижаками, залишили чимало нащадків. І якого тільки дива не бачили в житті, чого тільки не навчилися! І шалені бурі, й жахливий голод пережили, і копачі та крем’яні ножі навчилися робити, і вогонь добувати, і пекти плоди та м’ясо… Ніяка інша тварина не знала, що таке праця, а вони знали! Чи було ж на світі ще щось таке, що вони могли б пережити й чого навчилися б?

Але перед тим, як померти, їм судилося побачити ще одне чудо. Одного разу група помітила, що десь попереду над деревами здіймається білий димок. Вирішивши, що там горить вогонь, усі кинулись туди: чи не з’явилася у їхньому лісі якась інша група чунгів?

Почвалали туди й Сміливий та Брунатна. Вони також сподівались побачити вогонь. Але то був зовсім не вогонь, а просто вода, яка горіла без полум’я і тільки диміла. Це було велике джерело, і вся вода в ньому кипіла, клекотала, вкриваючись білим димом; навколо нього не була нічого, навіть трава не росла. З джерела витікав маленький струмочок і над тим струмочком теж вився прозорий білий димок — мабуть, і ця вода горіла.

Справді, такого дива ні Сміливий, ні Брунатна не бачили ніколи. Не бачили такого й інші чунги, тому всі стояли над джерелом і ошелешено дивилися на незвичайну воду. Вони всі так сторопіли, що ті, хто тримав у руках плоди, повпускали їх; плоди покотилися і впали у воду. Дехто впустив навіть свої копачі, а Молода пома впустила великий клапоть шкури грі, який вона носила, перекинувши через плече, і який їй подобався більше, ніж обвиті навколо шиї та тулуба пагінці. Малі чунги поприсідали біля струмочка і, ще не знаючи, що таке гаряча вода, спробували її помацати. Але перший з них, хто встромив у неї пальці, пронизливо завищав і смикнув руку назад. Вода обпекла його, наче справжній вогонь.

Розгублені, здивовані й навіть налякані, чунги стояли біля джерела й дивилися, як тихо клекоче й димить вода, хоча й жаром від неї не пашить. Плоди, що впали у джерело, набули зовсім іншого кольору й легенько кружляли на її поверхні, збляклі й поморщені.

Ті, хто був сміливішим і цікавішим, підійшли до струмочка, в якому вода теж горіла, й нахилилися над самим димом. Та що за диво?! Цей дим нічим не пахнув, не щипав у горлі й в очах. Навпаки, вони відчували на своїх обличчях немов легенький, теплий туман, а в горлі не відчували зовсім нічого.

Здивовані й страшенно зацікавлені, декотрі з них простигли руки до киплячої води. Простягли нерішуче, обережно хотілося ж поторкати цю незвичайну, досі небачену воду. Та, ледве доторкнувшись до неї, вони мерщій злякано смикнули руки назад. Що ж це за вода така, що горить без вогню й не згоряє?

Чунги, які були кмітливіші від решти, взяли довгі гілки й почали притягати до себе плоди, що плавали у воді. І так само, як гілками колись витягали плоди з вогню, почали тепер витягати їх з води. Та це їм не вдавалося, доки один з близнят не здогадався схопити плід двома гілками й витягти його, мов пальцями. Плід був гарячий, наче спеченим, і став м’якішим та значно смачнішим. Виходить, не тільки вогонь міг пекти плоди, а й ця дивовижна димуча вода!..

Дехто одразу догадався метнутись по нові плоди, щоб тут же спекти їх у цій воді; інші подалися в кущі шукати та-ма; ще інші почали кидати в джерело камінці та милуватися їх бульканням. І вся група лишалась біля гарячого джерела багато днів, поки не обірвала и не поїла плодів далеко навколо, і тут чунги вперше їли варені плоди й варене м ясо. Варена їжа подобалась усім, але особливо припала вона до смаку Сміливому та Брунатній, бо від старості зуби в них розхиталися й випадали один за одним.

І ЧУНГИ ЗБУДУВАЛИ СОБІ ПЕРШУ ХИЖУ…

Дні минали один за одним, і в їх нескінченному плині безперервно чергувалися погожі ранки з грозовими бурями, палюча спека з бурхливими зливами, сумний падолист з пишною зеленню. То випадав невеличкий сніжок і встилав землю білим покривалом, і тоді крі-рі переставали співати й кудись відлітали, то знову ліс починав зеленіти, і тоді крі-рі поверталися, і все навколо сповнялося їхнім співом.

Блукаючи без мети і без напрямку ио несходимому лісі, чунги одного разу вийшли на берег великої ріки. Широкі були її піщані береги, і незаслонене велетенськими деревами біле світило поливало її тихі води потоками гарячих золотих променів, а вздовж одного берега біліло купками каміння. Хто назбирав і поскладав те каміння? Вже не було серед живих нікого з старих чунгів, хто б зміг пригадати, що це була справа їх рук під час колишньої втечі з півночі на південь. Сміливий і Брунатна теж давно померли, і нові безволосі чунги зчудовано дивилися на те каміння й мовчали. Хто поскладав його у купи, коли? Тварини не могли цього зробити, отже, без сумніву, тут побували чунги. Але що то були за чунги? Адже їхня група вперше проходила цими місцями.

Голобедрий зміркував одразу, що каміння може їм придатись для захисту від хижаків, якщо ті нападуть на них уночі. І, помітивши, як дехто з чунгів почав розбирати одну купку та безглуздо розкидати каміння, він замахав руками й закричав:

— А-хай! А-хай!..

Первісною мовою чунгів це означало: «Не треба розкидати того каміння!»

Чунги зрозуміли його крик, закричали: «А-хай! А-хай!» — і перестали розкидати