Андраш Беркеші - Агент №13

class="book">— Бо якщо він клишоногий, то обов'язково гелготітиме, варто лише уважно прислухатися.

— Облиште дурниці, дядьку! Йдеться про важливі речі.

При цих словах до них підійшов Фелмері. Почувши жарт Шалго, він голосно засміявся і сів на лавицю.

— Авжеж, важливі, — погодився старий.

— З вами неможливо серйозно говорити, — пробурчав у відповідь Балінт.

— Не гнівайся, синку. Твої висновки добрі, хоч вони мені й не до вподоби. Але добрі вони тільки в тому разі, якби ми прагнули поскоріше закрити цю справу. Все гладенько. Вбивця — пан Фокс. Щоправда, він виїхав на Захід, відбитки пальців ще не звірили, але можна твердити, що вони належать йому. Далі, нами затримано дванадцять агентів, двох найманих убивць, одного гінеколога, що виготовляє ґудзики, та одне руде дівчисько. Для виконання плану це навіть забагато, — іронізував старий. — Одне слово, повний ажур! Тільки душі моїй від цього не легше. — Він розвіяв рукою дим перед обличчям. — Міклоше, ми разом оглядали машину Меннела у Веспремі, чи не так?

— Вірно. Та це не міняє суті справи.

— Але я переконався, що в машині вмонтовано автоматику, яка фіксує не тільки готовність рації до прийому і передачі, а й те, коли до тієї рації торкається чужа рука. А з цього можна зробити деякі висновки. Далі. Якщо Меннел і справді знайшов коштовності, то мене цікавить, де вони були заховані. Це треба довести. Поки ти цього не зробиш, я й надалі шукатиму вбивцю.

«А чи знайдемо його?» — засумнівався подумки Фелмері, дивуючись тим часом, чому старий не розкаже Балінтові про результати нічних пошуків у Фюреді.

Балінт глянув на годинник.

— Через годину я вам доведу, що Меннела вбив саме Фокс, — сказав рішуче.

— Оце вже й мені цікаво, — буркнув Шалго, перезирнувшись із Фелмері.

В цю мить задеренчав телефон. Ліза побігла до апарата. Чути було, як вона весело з кимось балакає.

— Шалго! — гукнула з кімнати. — Скоріше, Ерне хоче з тобою говорити.

Старий почвалав у вітальню і взяв трубку.

— Привіт. Так, це я.

— І Балінт з тобою?

— На жаль. З'їв майже всю мою бабку.

— Передай йому трубку.

Балінт привітав полковника як належить по уставу.

— Слухай-но, Міклоше, — почав Кара і щось довго пояснював майору. Не чути було нічого. Балінт лише кивав головою і час від часу вставляв: «Так… Зрозуміло». Розмова тривала хвилини чотири. Нарешті майор сказав:

— Усе зрозуміло! — і передав трубку Шалго.

— Слухай, геній-рибалка, — весело почав Кара. — Балінтові я все розповів докладно. Все йде як по нотах. Маю на увазі «збір» агентів.

— Ну й що? Цікаві кадри?

— Надзвичайно. І небезпечні. Мабуть. Губер заслуговує на відзнаку.

— То навіщо ж баритися? — роздратовано буркнув старий.

— Та годі тобі! Знову сердишся? Скажу лише, що це не рядові агенти. Однак не це важливо. Скажу про те, що цікавить саме тебе. Ми знайшли колишню завідуючу Веспремським дитячим будинком Анну Талабері. Вона вже на пенсії, але все добре пам'ятає. Пригадує і Казимира Таборі. Ось що вона розповіла: восени сорок першого в дитячому будинку з'явився елегантно вдягнений чоловік…

— На прізвище…

— Стара не пригадує прізвища.

— А якого приблизно віку?

— Це пригадує. Років сорок, на вигляд такий собі аристократ. Він сказав, що вночі хтось підкинув йому немовля, яке він уранці знайшов перед брамою. Одразу пішов у поліцію. Ти слухаєш мене, Шалго?

— Ще б пак!

— У поліції склали протокол. Оскільки той чоловік мешкав у Фюреді по вулиці Казимира, в дитячому будинку дали хлопчикові ім'я Казимир Фюреді[16]. Лікар встановив, що немовляті півтора-два місяці.

— А про всиновлення ота завідуюча знає щось? — запитав Шалго.

— Каже, — що десь у кінці квітня сорок п'ятого року до неї прийшла Бланка Таборі «й сказала, що має бажання всиновити дво-трирічного хлопчика. В дитячому будинку знайшлося таких десять чи дванадцять, і Бланка Таборі вибрала з них Казимира Фюреді.

— І це все?

— Хіба цього тобі замало? На мою думку, чудові дані!

— Ти навіть гадки не маєш, які чудові, — погодився Шалго. — Але ми знаємо набагато більше за оту завідуючу.

— Хто це — ми? Ми, імператор Шалго Другий?

— Ні, ми з Фелмері. Тим чоловіком, що знайшов хлопчика під брамою і відніс його у Веспремський дитячий будинок, був пан адвокат Мейсарош. І мешкав він не по вулиці Казимира, а по вулиці Петефі. Сьогодні вранці ми з ним мали тривалу розмову. Цю розмову, що почалася досить бурхливо, Фелмері записав на магнітофонну плівку. Добре було б, якби й ти її прослухав. Шкода, що тебе зараз тут немає, а то побачив би, як здивовано вирячився на нас Балінт. Він ще не знає про результати нашої нічної прогулянки. З твого дозволу, пост фактум, ми опечатали віллу Мейсароша до особливого розпорядження. Для цього довелося звернутися до фюредської міліції. — Голос старого посерйознішав. — Ерне, я хотів би, щоб ти негайно приїхав.

— Це неможливо, Шалго. Я мушу бути тут, доки ми не «зберемо» всіх агентів.

— Тоді дозволь мені діяти на свій розсуд, звичайно, з допомогою майора Балінта. А Фелмері змотається до тебе з магнітофонною плівкою. Прослухаєш її і зрозумієш, що твоя присутність тут обов'язкова.

— Можливо, — невпевнено промовив Кара. — Якщо Фелмері виїде негайно, то через дві години буде тут. Знаєш що? Документи для Губера я передам через Фелмері, коли він повертатиметься назад. Нехай Балінт скаже Губерові, що він може виїхати в Прагу не пізніше опівночі. Зрозуміло?

— Мені зрозуміло.

— Передай мої вітання Лізі. До побачення. Про всяк випадок будьте хтось із вас на зв'язку.

— Гаразд. — Шалго поклав трубку і сів. Кімнату наповнив приємний аромат айви. — Отже, все гаразд.

— Що ви криєте від