Андраш Беркеші - Агент №13

кілька агентів одного з наших резидентів. Можу вас запевнити, що Беата і Салаї були непричетні до тих коштовностей. Для нас це було не таким уже й важливим.

— Отже, доктор Губер збрехав мені?

— О, так! Тепер зрозуміло, чому він це зробив. Цим він хотів допомогти Віктору. Ваш наречений поскаржився Губерові, що ви його прогнали, і Губер вигадав версію, начебто ті коштовності можна знайти тільки з допомогою Беати.

— Мене дивує тільки, чому вам нічого не було відомо про оту дівку.

— Мабуть, тому, що Віктор служив не тільки нам, — пояснив Браун. — Та це незабаром з'ясується. Якщо моє припущення підтвердиться, стане зрозуміло, що Віктор Меннел мав і таких агентів, про яких ми не знали. На жаль, наша внутрішня служба часом не спрацьовує як слід. Хельго, тільки я прошу вас, щоб ця розмова залишилася між нами.

— Чи не хочете, щоб я поїхала в Угорщину?

— Поки що ні. Досить ясно і так, що там сталося. Провал. Губер зрадив. Його не вдалося ліквідувати. І, очевидно, люди, які мали це виконати, теж провалилися. Гадаю, потерпіла фіаско ціла наша агентурна мережа. Їдьте додому, Хельго, відпочиньте. Якщо дозволите, я колись увечері навідаюся до вас, і ми про все поговоримо.

Залишившись на самоті, Браун зручно вмостився у глибокому кріслі і згадав Губера. Він ніколи не любив його. Щиро кажучи, Губер був єдиний, з ким він почував себе невпевнено. Ніяк не міг розпізнати й проникнути в його потаємні думки. Губер ніколи не сперечався, на запитання відповідав одверто, лаконічно. Коли не погоджувався з чимось, висловлював своє заперечення тактовно, додаючи в кінці: «Проте ви керівник, і ваше право приймати остаточне рішення».

Браун нахилився, увімкнув диктофон і попросив зайти до нього Шлеззіга.

Перше серпня випало на п'ятницю. В цей день Оскар Шалго справляв свої іменини. Було не дуже весело, бо того ранку вони з Фелмері повернулися з Балатонфюреда настільки втомлені, що мерщій полягали спати і прокинулись пізно після полудня. В Шалго не було апетиту, і він навіть не обідав. Зійшов у сад, щоб провітритися. Старий відчував, що з'ясовано вже чимало фактів, але для доведення своїх припущень усе ще бракує доказів. «Як же створити таку ситуацію, — подумав він, — щоб убивця розкрив себе сам?» Він прогулювався уздовж огорожі вілли Таборі, час від часу зазираючи у двір сусіда. Згодом помітив, як Казимир з професором пішли на пляж. Піднявшись трохи вгору, побачив Бланку і Губера. Вони сиділи: і південно-західного боку вілли під горіхом: жінка в гамаці, Губер у плетеному кріслі. Старому дуже кортіло послухати, про що вони там балакають. Ховаючись від пекучого сонячного проміння, Шалго пішов далі уздовж огорожі, у тінь каштана. Раптом помітив, що ворота гаража відчинені. Якийсь час вагався, нарешті відчинив хвіртку і спокійно пішов до гаража.

Через півгодини Шалго вже сидів на терасі і з апетитом вечеряв. Коли прийшов Балінт, він саме їв бабку з ізюмом, запиваючи какао. Ліза запросила за стіл і майора. Той сів без усяких церемоній, відбатував собі добрий шмат бабки і почав зі смаком уминати її.

— Шановна тітко Лізо, невже цей прискіпуватий старий заслуговує на те, щоб годувати його такими смачними стравами? — жартував він.

— Та в нього ж сьогодні день народження, — пояснила Ліза. — У цей день я завжди готую йому бабку з ізюмом і какао.

— День народження?! Ну й ну! А в селищі ходять чутки, що… — Він змовк, відчуваючи, що мало не бовкнув зайве.

— Якщо вже почав, то закінчуй, — промовив Шалго.

— Міклош, певно, хотів сказати, що тебе бузько приніс…

— І разом з бузьчихою вигодував, аж поки матінка Шалго не натрапила на мене і не всиновила. Як Бланка Казимира.

— На свою ж голову, — засміявся майор.

Обличчя Шалго блищало від поту. Він добродушно дивився на усміхненого Балінта, не сердячись за його жарт.

— Ти невиправний, — жартома дорікала Балінта Ліза. — Скажи нам щиро: чи бачили ви колись у своєму Веспремі хоч одного живого диверсанта? Бо якщо ні, то ти мусиш цілувати мені руки за те, що я затримала двох справжніх, живих диверсантів.

Балінт поставив на стіл порожню чашку і струсив із брюк крихти.

— Еге ж, а коли вас, дядьку Шалго, обвели навколо пальця отой Тібор з Неатого, ви не були такі розумні!

— Щиро кажучи, ні. Вони й справді обдурили мене класично. Зізнаюся. Я вже сам чимало картав себе за це. — Він запалив сигару. — На щастя, Губер повівся чесно.

— Скажіть, дядьку Шалго, ви все ще не вірите йому? — запитав Балінт.

Замість Шалго відповіла Ліза, яка ще не знала про результати нічної поїздки у Фюред.

— Це не недовіра, Міклоше. Оскару просто хотілося б одержати відповіді на деякі запитання.

Балінт відкинувся у кріслі, простягнув свої довжелезні ноги і глянув на старого з виглядом людини, в якої за плечима багатий життєвий досвід.

— Ну, що вас цікавить, дядьку, на сьогоднішній день? — почав він жартома. — Бо я, Міклош Балінт, сьогодні в хорошому настрої і можу відповісти на будь-які ваші запитання в цій справі.

— Лізочко, візьми папір та олівець і уважно занотовуй все, що скаже дядько Міклош. Поклич, будь ласка, і Фелмері. Куди він до біса подівся?

— Казав, що піде трохи покупатися.

— А ви не замовляйте мені зуби, дядьку. Запитуйте мерщій.

— Гаразд, — погодився Шалго. — Мов перше запитання: хто вбивця?

— Еріх Фокс, колекціонер антикварних речей з Мюнхена.

— Які у вас докази?

— Відбитки пальців та сліди взуття.

— Хіба і сліди взуття знайдено? — здивувалася Ліза.

— Щойно я дістав повідомлення з Веспрема. Сліди, виявлені в гаражі, належать людині, що носить сорок другий номер на гумовій підошві. Власник цього взуття клишоногий.

— В такому разі його неважко знайти, — з серйозною міною на обличчі зауважив Шалго.

— Чому неважко? — перепитав Балінт.