Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Він голосно гукнув їх. Білі озирнулися на несподіваний звук позад себе. Вони подумали, що бабуїни їх оточують, але хоч скільки вдивлялись у верховіття, нічого не помічали серед листя, не завважуючи там і досі мовчазної постаті. Корак знову загукав.

— Я — Вбивця! — закричав він бабуїнам. — Ці люди — мої і ваші вороги. Я хочу допомогти вам звільнити вашого короля. Кидаймося всі разом, за моїм гаслом, на чужинців, гуртом ми проженемо їх і звільнимо короля!

— Ми зробимо, як ти кажеш, Кораку! — відгукнулися бабуїни.

Корак злетів із дерева й кинувся на двох шведів; і водночас на них кинулися триста бабуїнів. Побачивши напівголого білого воїна, що мчав на них із піднятим списом у руці, Єнсен із Мальбіном схопили гвинтівки й відкрили по Коракові вогонь. Але від несподіванки обоє схибили. А наступної миті на них накинулися бабуїни. Тепер єдиним порятунком була втеча, і шведи, вихиляючись навсібіч, відбиваючися від великих звірів, що на них напосідали, дременули в джунглі. І вони неодмінно загинули б, якби не наспіли їхні люди, яких вони стріли за кількасот метрів від клітки.

Коли Корак побачив, що білі стрімголов тікають, то перестав звертати на них увагу і повернувся до ув’язненого бабуїна. Відсунути засувки на дверях бабуїнам було годі, але вони миттю піддались людському розумові Корака, а ще за мить король бабуїнів був на волі. Визволений бранець і не думав дякувати, та юнак на те й не сподівався. Він знав, що ніхто з бабуїнів не забуде його вчинку, як і він би не забув такої послуги. Він зробив це, щоб помститися двом білим. Бабуїни ніколи не зможуть стати йому в пригоді. Зараз вони мчали туди, де все ще тривала боротьба їхніх одноплемінців з людьми шведів, і коли гомін бою почав даленіти, Корак повернувся і рушив до селища Ковуду.

Дорогою йому трапився табун слонів на великій лісовій галявині.

Дерева тут стояли надто далеко одне від одного, щоб Тарзанів син міг мандрувати по їхніх гілках, — спосіб; якому він віддавав перевагу не лише тому, що це унезалежнювало від долішніх заростів і давало можливість чудово роззирнутися довкола, а тому, що можна було виявити свою виняткову спритність. Як прекрасно перелітати з дерева на дерево, граючи м’язами, пожинати чудові плоди легко здобутої вправності. Корак був щасливий, коли мчав верховіттями великого лісу, глузуючи з дебелих звірів, які завжди мусили нидіти в темряві й тісняві затхлих боліт. Але тут, на відкритій місцині, де розгойдувався всім тілом і клапав вухами Тантор, мавпич мусив ступати по землі — пігмей між велетів. Побачивши, що надходить непроханий гість, величезний слон підійняв хобот і тихо просурмив застережний сигнал. Його слабенькі очі бігали туди-сюди, але досконалий нюх і чудовий слух першими повідомили, що то надходить мавполюд. Табун неспокійно затупцював, лаштуючись до бою, бо старійшина вчув запах людини.

— Мир тобі, Танторе! — вигукнув Корак. — Це я, Корак Тармангані.

При цих словах старий слон опустив хобот, і табун провадив далі свої медитації[2]. Корак пройшов зовсім близько від ватажка, простягнутий хобот хитнувся в його бік і обережно торкнувся смаглявої шкіри. У відповідь Корак поплескав слона по величезній нозі. Роками він приятелював з Тантором та йото одноплемінцями. З-поміж усього населення джунглів він найдужче любив цих славних товстошкірих велетнів, наймиролюбніших і водночас найстрашніших мешканців тутешніх тропічних лісів. Зграбним сарнам нічого було боятися Тантора, але володар джунглів Нума обминав його десятою дорогою. Корак пробирався поміж слонами, слонихами й слоненятами. Тут і там опускалися хоботи, щоб привітно торкнути його, а одне слоненя так обхопило ему ноги хоботом, аж він упав.

Корак дістався селища Ковуду аж геть по обіді. Тубільці поодинці й купками спочивали в затінку гостроверхих хатин або кількох дерев, що росли просто в селищі. Воїни чатували поруч. Час не найкращий для самотнього виві дувача, що провадить у селищі розшуки Корак вирішив зачекати, аж доки посутеніє. Він би дав собі раду з воїнами, але подолати ціле плем’я і лишитись неушкодженим не міг — навіть заради своєї коханої Меріем. Із своєї засідки в кроні дерева, що росло неподалік, він двічі пильно оглянув селище, принюхуючись до кожного най-слабшого запаху З-поміж різних запахів тубільного селища Корак вирізнив один, легкий і приємний, який засвідчив: Меріем таки тут, в якійсь хатині. Але в котрій саме? Це він знатиме тоді, як смеркне.

Аж ось і стемніло. Довкола вогнищ лисніли оголені тіла негрів, що лежали й сиділи навпочіпки Корак легко й нечутно сплигнув з дерева на землю селища.

Скрадаючись попід хатинами, він ретельно принюхував ся, придивлявся, прислухався — чи немає де якогось знаку Меріем. Він мусив посуватися так обережно, щоб навіть пильні собаки чорношкірих не вчули його присутності. Кілька псів уже без угаву завивали.

Врешті біля однієї хатини Корак відчув легкий запах Меріем. Вона тут. Він обнюхував солом’яну стіну, наче мисливський пес, підкрадаючись до входу. Але зазирнувши за ріг, побачив у світлі вогнищ з головної вулиці, де готували їжу, що біля дверей, спиною до нього, сидить навпочіпки, вартуючи в’язницю Меріем, огрядний негр із довгим списом.

Вартовий був тут сам. Найближчий одноплемінець — метрів за шістдесят — сімдесят. Коракові доводилося чи змусити негра замовкнути, чи примудритися якось прослизнути непоміченим. Бо коли вартовий здійме тривогу, то надбіжать не лише воїни, а збуриться все селище.

Прослизнути непоміченим було, власне, неможливо.

Для вас і для мене, але не для Корака.

Якихось тридцять сантиметрів відділяло спину негра від одвірка. Чи то ж Корак прослизне і не зачепить вартового? Відблиск вогнища падав і на спину чорношкірого, і на засмагле Коракове тіло. Аби хтось з тубільців зиркнув сюди — і висока світлошкіра постать враз упала б йому в очі. Але Корак сподівався, що вони занадто поглинуті балачкою і що в нерівних спалахах багаття його не так просто побачити на протилежному боці вулиці.

Якомога щільніш