Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

тулячись до стіни, він, проте, ступав зовсім нечутно і крок за кроком наближався до вартового. Ось він уже за спиною в негра, посувається, звиваючись вужем, і коліньми відчуває тепло від чужого тіла. Йому чутно, як негр дихає. Аж дивно, чому цей бовдур досі не відчув його, Коракової, присутності й не здійняв тривоги. Але той сидить собі, не відчуваючи стороннього, так, наче того й немає поруч.

За кожним рухом Корак просувався вперед лише на кілька сантиметрів і знов завмирав. Саме коли він опинився між вартовим і стіною, чорношкірий випростався, смачно позіхнув і потягся, заводячи руки за голову. Корак закам’янів. З наступним кроком він був би вже в хатині. Чорношкірий опустив руки і розслабився. Одвірок був зразу за ним. Раніш негр не раз прихилявся до нього головою, куняючи, і зараз непереборно захотів прихилитися знову, всупереч забороні.

Але замість дерев’яного одвірка, його голова й спина відчули тепло пари людських ніг. З його вуст вихопився короткий здивований вигук, але ту ж мить сталеві пальці блискавично стисли йому горло. Змагаючись з істотою, що схопила його, чорношкірий силкувався підвестися, вирватися, та все марно. Він уже не міг кричати, не міг навіть ворухнутися, наче в залізних лещатах. Ще раз сіпнувся, востаннє… Корак прихилив мерця до одвірка, — в темряві він міг здатися живим, — потім пірнув у чорний морок хатини.

— Меріем! — прошепотів він.

— Кораку! Мій Кораку! — пролунав приглушений, але щасливий вигук.

Хлопець уже розплутував і різав пута, що стягали руки й ноги дівчини. За мить вона вже підвелася, і Корак за руку повів її до виходу. Надворі мрець ніс свою страшну варту. Біля ніг небіжчика крутилась і повискувала одна з селищних собак. Побачивши пару, що вийшла з хатини, вона спочатку загарчала, а тоді вчула запах білого чужинця і зайшлася гавкотом. Воїни біля ближнього вогнища озирнулися в той бік. Не помітити білих втікачів було неможливо.

Корак прожогом гулькнув у тінь хатини, тягнучи за собою Меріем, але запізно. Десь із десяток чорношкірих кинулися з’ясувати, в чому річ. Хлопець спробував був поцілити собаку своїм довгим списом, але той, навчений ухилятися від постійних стусанів, скрутнув убік.

Біганина та вигуки воїнів стурбували інших тубільців, і тепер ціле селище кинулося їм на допомогу. Ось вони знайшли мертвого вартового, а потім хтось хоробріший увійшов до хатини і не знайшов там полонянки. Обидві несподіванки збудили в чорношкірих страх і заразом лють. А що призвідці одразу не знайдено, то лють узяла гору над страхом. Передні, під’юджувані іншими, побігли за хатину — на собачий гавкіт — і вгледіли там білого воїна, що тікав разом із бранкою. Вони миттю впізнали в ньому винуватця численних наскоків на селище і крадіжок, а коли збагнули, що його загнано в глухий кут, стрімголов кинулися в бій.

Корак збагнув, що його з дівчиною викрито, підхопив Меріем на плечі й побіг до дерева, щоб вихопитися на нього й утекти з селища. Вага тіла Меріем заважала бігти прудко, а сама дівчина бігти не могла — ще не минулося здерев’яніння від грубих мотузок, що так довго обплутували їй ноги.

Якби не це, їм двом утекти було б за іграшки, бо спритність Меріем майже дорівнювала Кораковій, — адже й вона жила на деревах. З дівчиною на плечах Корак не міг і відбиватися. Тому на півдорозі до дерева, збуджені криками й вигуками господарів його наздогнали і почали хапати за ноги селищні собаки, аж поки, врешті, звалили. Коли він упав, гієноподібні сірки чорношкірих кинулися на нього, а доки він підвівся, надбігли чорношкірі. Двоє схопили Мерією, що дряпалася й пручалася, і враз її вгамували — кулаком по голові. З Кораком усе обернулося складніше. Йому знов пощастило вибратися з-під купи собак і воїнів, що навалилися на нього. Він лупцював чорношкірих супротивників праворуч і ліворуч, — на собак не дуже-то й зважав, хіба що найзавзятіша іноді відлітала вбік із скрученими одним порухом його зап’ястя в’язами.

В ебонітово-чорного Геркулеса він відібрав замашну палицю і зразу обернув її проти напасника. А далі супротивники дізналися від білого велетня, чиї опуклі м’язи випиналися під смаглявим оксамитом шкіри, по чім ківш лиха. Він ринувся на них із силою та люттю оскаженілого слона. Корак кидався навсібіч і знай гамселив нечисленних сміливців, що наважувались на двобій. Ставало очевидно, що хіба влучний удар списом спинить погром селища й поверне викрадену полонянку. Але старий Ковуду не міг дозволити, щоб у нього так легко вкрали дорогу здобич — дівчину. Досі вони провадили двобої з білим воїном, тепер же старий відкликав кількох одноплеміндів, які оточили бранку і двох учасників герцю щільним кільцем і лише відбивали наскоки чужинця.

Корак знов і знов кидався на той мур з людських тіл, наїжачений списами. Його напади знов і знов відбивалися, і все нові рани змушували бути дедалі обережнішим. Поступово знесилюючись, він нарешті зрозумів, що самотужки йому Меріем не врятувати.

Зненацька в голові його зринула рятівна думка. Він гукнув дівчину. Меріем уже опритомніла і відгукнулася.

— Корак іде, — крикнув він, — але він повернеться і визволить тебе від Гомагані. До побачення, Меріем. Корак ще прийде по тебе.

— До побачення! — гукнула дівчина. — Меріем виглядатиме Корака.

Не давши супротивникам отямитися, Корак блискавично помчав селищем, одним скоком вихопився на велике дерево і зник між його листям. Навздогін полетіла злива списів, та тільки зловтішний регіт долинув у відповідь із темряви джунглів.

13

Меріем знову зв’язали й під посиленою вартою залишили в хатині самого Ковуду, де вона цілу ніч і ще день крадькома виглядала, чи не йде вже Корак. Дівчина знала, что він знову прийде і таки визволить її. Для неї Корак був майже всемогутнім, він був усім найкращим, найдужчим у її дикому оточенні, взірцем хоробрості й лагідної чуйності. Ніхто досі не віддавав їй щодень стільки любові й уваги. Спогади раннього дитинства Меріем