Тарас Валерійович Березовець - Анексія: Острів Крим

Російський опозиціонер Боріс Нємцов неймовірно точно передбачив, що Росія зазнає величезних збитків, анексувавши Крим: «Число пенсіонерів у Криму — 560 тисяч людей. Середня пенсія — 1400 гривень, тобто близько 150 доларів. Середня пенсія в Росії — 11000 руб., або близько 300 доларів, тобто вдвічі більша, ніж у Криму. Додатково на утримання кримських пенсіонерів потрібен мільярд доларів на рік. Населення Криму (без Севастополя) 2,4 млн. людей, тобто вдвічі більше, ніж Ярославська область. Бюджет Ярославській області 50 млрд. рублів. Скромно припустимо, що бюджет Криму щодо забезпечення на одну людину не гірший від ярославського. Тоді він повинен бути 100 млрд. руб., а не 20. Разом щорічно Крим коштуватиме 3 млрд. доларів. Чечня коштує 1,5 млрд. До Росії, з погляду фінансів, приєднують дві Чечні. Деякі путіноїди намагаються обґрунтувати путінське безумство скасуванням орендної плати за Чорноморський флот. Плата ця істотно нижча від трьох мільярдів доларів на рік — усього 100 млн. доларів на рік, що в 30 (!) разів менше дотацій, необхідних на утримання Криму»490.

У самій Росії почали лунати тверезі голоси, які попереджали про майбутню катастрофу для туристичного бізнесу Криму. Буквально напередодні до Держдуми РФ надійшов законопроект, який російські журналісти охрестили знущально — «Привіт кримчанам». Він забороняв здачу в оренду житлових приміщень у багатоквартирних будівлях491. Як відомо, значна частина кримського туристичного бізнесу будувалася саме на приватних готелях і оренді приватних квартир приїжджими туристами — і розміщувалися ці міні-готелі часто саме в багатоквартирних будівлях. Але в умовах розгорнутої російсько-кримської медіа-істерії ці голоси, зрозуміло, ніхто чути не хотів.

Українські політики, зокрема Юлія Тимошенко, закликали до спокою: «Наша головна зброя — це зберігати спокій. Наша головна зброя — це впевненість. Ми на нашій власній землі, ніякі військові не мають права перетинати наші кордони. Росія намагається змусити нас відповісти агресією на агресію. У такому випадку ми відразу ж програємо, як це трапилося із Грузією у 2008 році»492.

Цього дня колишній перший заступник начальника Генштабу ЗСУ адмірал Ігор Кабаненко заявив про створення Штабу цивільної оборони: «Мета штабу — скоординувати роботу громадянського суспільства й військових експертів з оборони Криму й України загалом».

9 березня принесло багато поганих новин, одна від одної гірших. Розпочалося справжнє «полювання на відьом», найбільш відомими жертвами якого стали українські активісти Шура Рязанцева й Андрій Щекун. На жаль, ще багато зникли безслідно, як-от Василь Черниш, Владислав Ващук, Іван Бондарець, — їхні імена відомі небагатьом або й невідомі. Усі вони боролися зі злом, навіть усвідомлюючи, що шансів перемогти його не мали. Проте їхня віра й переконаність у своїй правоті мають бути всім нам найпевнішим моральним мірилом.

За дописом Владислава Селезньова у Facebook, о 1:30 близько 200 російських солдатів на 14 вантажівках прибули до окремої ракетної технічної частини в Чорноморському. Далі під загрозою штурму та застосування зброї «зелені чоловічки» проникли на територію військової частини, роззброїли весь особовий склад частини, зокрема й караул. Нападники змусили українських військових здати зброю на склад, закрити й опечатати його. На території частини залишилися 2 українських офіцери, які продовжили охороняти зброю.

Найбільшим нападам і знущанням піддавалися представники ЗМІ — і українських і міжнародних. Цього дня надійшла інформація про зникнення групи журналістів, які заїхали з території Херсонської області. Вони намагалися інформувати про події в Криму, що суперечило планам російського генштабу щодо нерозповсюдження інформації та приховування правди.

О 6:49 журналіст «Главкому» Олексій [прізвище його так і не вдалося встановити. — Прим. ред.] повідомив подробиці затримання та брутального поводження з групою журналістів і активістів, зокрема згаданою вже Шурою Рязанцевою, напередодні. Він став очевидцем цих подій, але його самого відпустили після перевірки військовими й «самообороною» на КПП біля Армянська. Його розповідь: «Зупинені групи журналістів відокремили одну від одної та перевіряли представники „Беркута“, „самооборони“ Криму й „зелені чоловічки“. В одній із затриманих машин їхали дві дівчини — активістки Автомайдану. Їхні речі з машини були розкидані — дівчата везли до Криму листи для українських військових, якісь продукти, українську символіку, прапори тощо. Збоку видавалося, ніби дівчат били й у них були зав’язані руки, вони плакали. Потім їхню машину відтягли кудись убік, а самих дівчат повели в невідомому напрямку».

У відвертому інтерв’ю для цієї книги Шура Рязанцева ділиться страхіттями, які їй довелося пережити в російському полоні: «Коли нас затримували, я встигла зателефонувати батьку. Я почала плакати, кричати, сказала, що нас не пускають у Крим. Я встигла зателефонувати, коли нас тільки почали обшукувати й знайшли прапор, тоді ще в мене в руці був телефон. Але в той момент мене вдарив один із військових, і в мене випав телефон в машину, проте розмова продовжувалася й батько все це чув. І батько взяв маму, і вони відразу в машину — шукати мене. Батько надягнув „афганську“ форму, він військовий пілот, в Афгані був пілотом гелікоптера, надів усі нагороди й поїхав на КПП [контрольно-пропускний пункт. — Прим. ред.].

У той момент ми вже сиділи в підвалі, і один із російських військових нам допомагав. Якби не він, то з нами би „Беркут“ невідомо, що робив. Вони хотіли нас уже й по колу пустити, і роздягати. Але він заступився за нас. Я точно знаю, що він із Тольятті, бо він сам так говорив. І говорив, що спецназівець.

Він служив і в Афгані, власне, тому він почав мене розпитувати про моїх батьків, про дідуся.

У мене ж дідусь Герой Радянського Союзу, він пройшов усю війну. І він каже: „Я тебе захищу, з тобою нічого не станеться“.

І коли ми сиділи в підвалі, він до мене спустився й каже: „Твої батьки приїхали, батько приїхав“. Вони вивели нас, я побачила маму, тата. Тато стояв спілкувався з військовими, у формі. Йому довелося сказати: „От, в мене донька непутьова, відпустіть її“. І нас майже відпустили, нам відрізали шнурки, якими були прив’язані руки, тим джгутом, яким підвішують банери пластмасові, дуже страшні, і повели до батьків.