Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

світ. Адже не кати нас перемогли, а ми їх, і вірю я, що настане такий час, коли ті бузувіри запобігатимуть у нас ласки, ще й прощення благати будуть…»

Ми просиділи в його скромному помешканні весь перший день нашої зустрічі, не могли наговоритися й залишалися один для одного колишніми ґімназистами, збагачені проте життєвим досвідом.

«Я нині часто згадую, – говорив Назарій, – той прикрий мент моєї юнацької зневіри в Бога. Тяжко було мені миритися з тим, що всесильний Творець дозволяє створеним ним самим людям, чи то пак недолюдкам, так люто знущатися над обраним для випробування у вірі народом. З одного боку – голодомори й розстріли, а ще й муки на вишуканих знаряддях тортур, а з другого – крематорії, в яких спалювали людей. І я волав до Бога словами шоломалейхемовського героя Тев’є: «Господи, вибери собі інший народ, бо нам уже несила терпіти більше Твоїх експериментів! Ти не зміг убити в душі праведного Йова його віри у справедливість Твого допусту, а в нас безжально її вбиваєш, і ми віддячуємо Тобі своїм стогоном і богохульними прокльонами!» Однак, якщо я знайшов у собі силу перемогти неминучу смерть на звалищі викинутих на сніг дистрофіків, то думаю: а може, Господь зіслав на світ таке лихо для того, щоб показати людям, до чого призводить втрата страху Божого й нехтування християнської моралі? Й хоч надалі здавалося мені надто многократним те Боже випробування, я таки відзискав у собі колишню віру й відчув, як з Божою допомогою вливаються в порожнечу, що зяяла на місці віри, доброта, оптимізм і забута мною самим краса мистецтва – могутні сили, здатні долати зло».

Я гостював у Назарія цілий тиждень, ми блукали залитою цвітом тундрою аж до Уси, звідки видно уральський хребет, й дивувався я, помічаючи, що Назарій полюбив цей край і ніби забув чи не хотів пам’ятати того, що злочинці, потоптавши красу, перемінили його в неозору тюрму; певне тому, щоб позбутися гірких спогадів, він водно повторював: «Яка краса, яка краса!», немов хотів цим закляттям захистити весь світ від потвор, що втратили не лише віру в Бога, а й Божий образ…

І допитувався в мене: чи ще цвітуть на Воскресінецькій горі рожеві медунки, чи виструнчуються на галявинах у Залуцькому лісі дикі тюльпани, чи цвітуть на пиконівських млаках конвалії з білими гірляндами дзвіночків, – й чулося у тих питаннях, що він боїться забути кольори, які становлять барву рідного краю.

Й напливала на його обличчя сірою пеленою туга, коли бачив, як над Усою тягнуться журавлині ключі на південь – ближче до Пруту й Пістиньки…

Останнього дня мого перебування в гостях був Назарій особливо балакучий, немов хотів переслати через мене в Україну свої роздуми, якими не мав з ким поділитися на чужині.

«Мене від голоду рятував пензель: грішно дбав я про своє життя, малюючи пики совєтських вождів. Тож мушу тепер відкупитися: якщо мені вдасться – відтворю красу рідного краю в єдиному фокусі. Тому не перестаю мріяти про своє повернення додому…»

«І знаєш, – не вгавав він, – перед моїми очима завжди стоять автопортрети Шевченка. Є їх кілька, проте лише один з них втілює його заповітне бажання – діждатися апостола правди і науки. Це образ пророка зі свічкою в руці – ще в юності поет усвідомив свою просвітницьку місію. В офорті, відбитому Поетом перед самою його смертю з первісного малюнка, бачимо в сяйві свічки його вічне майбутнє життя… А ще… У майстерні нашого ґімназійного вчителя малювання Гарасима я бачив колись цілу серію зображених козаків Мамаїв, й злилися вони для мене в єдиний образ героїки. Й тоді я подумав, що красу України можна відбити у символічному образі Жінки…»

Я спитав Назарія, чому так трапилося в нього, що з митця за покликанням він перемінився у воїна, й чи варто було розтрачувати Богом дарований талант.

«Я ніколи не мав наміру ставати воїном, – сказав Назарій. – Ти вступив у Дивізію як романтик, котрого манили зброя й битви за свободу. А я пішов в УПА з примусу свого власного сумління. Збагнув, що без вчинку, на який зважився народ, світ ніколи не визнає властивого карбування на монетах, якщо за ним не стоїть нація, готова до боротьби. У такого народу ненаситні сусіди й далі відбиратимуть золото, ставлячи на ньому свою тамгу, й твердитимуть, що то золото їхнє. Й мені соромно стало залишатися в безпеці за мольбертом… А коли життя в неволі ставало нестерпним, і я піддавався підступній спокусі здобути волю в такий спосіб, як це вчинив останній опришок Петрик, – моє невблаганне сумління примушувало мене жити для України… Й тоді я увірував, що настане час, коли я знову озброюся пензлем. Проте мусив вичікувати… І ми вичікували, воюючи й страждаючи в тюрмах. Бо усвідомили істину: коли люди крали у богів вогонь, вони ще не знали, що те світло стане засобом знищення. А коли пізнали ту страшну істину, тоді відклали пера та пензлі й узяли до рук карабіни… Однак нині знову мусимо міняти зброю, чей без краси не уявляли свого життя навіть наші далекі предки, які розмальовували стіни печер і амфори. І я дякую долі, що не остудила вона в мені жаги до праці, без якої я став би не потрібний ні собі, ані людям…»

…Я розумів, що наблизився впритул до розгадки найзаповітнішої Назарієвої таємниці, проте не уявляв собі її образу і тому мовчав…

* * *

Малґося щораз то більше втрачала спокій: де ж то забарився пан Назарій? Ще такого не було, щоб товариство збиралося в її альтанці без нього. Чи не захворів?

Й ще дратував її веселий гамір богемної компанії, що неподалік поралася біля манґала, готуючи шашлик.

Може, то до них пристав Назарій, втішала себе Малґося. Чей бувало не раз, що проходив він сам попри її альтанку й зникав у грабовому тунелі, прямуючи до