Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

Сакатурі, що зеленіла оксамитовою латкою під небом, й видно було з неї Городище й гостинець, що біг, обминаючи Лису гору, з Кропивищ на Іспас. Він зробив собі схованку в оборозі, ночував у ній, а ранками сторожко оглядав околицю, в страху очікуючи облавників, які поки що в Сакатуру не заходили.

Уже відгриміли бої над Рушором, що протинав Камеральний ліс між Яблуневом і Космачем. Від пастухів дізнався Данило, що над цим потоком сотенний Кривоніс спіймав у пастку між двома зірваними мостами танкову дивізію совєтського генерала Дергачова і вщент розгромив її, генерала відправив на той світ, а курінь Чарноти «Гайдамаки» зайняв позицію на Городищі, де упівці готувалися до наступу на Коломию.

Із сакатурської сіножаті видно було пастушу колибу, що притулилася до Лисої гори; краями городищенської галявини виросли намети, стрільці рили окопи, щоб залягти у них для оборони перед «червоною мітлою», яка сунула з Коломиї трьома стрілецькими дивізіями – через Микитинське урочище на Косів.

Бій на Городищі розпочався опівдні. Спершу загриміла артилерійська атака, снаряди падали рівно по периметру галявини, стрільці Гайдамацького куреня відстрілювалися з окопів, й пайдьошники, що продиралися крізь лазівки обочинами Лисої гори на Городище, падали; наступ вряди-годи зупинявся, проте сили були нерівні. Тьма озвірілих напасників виливалася на галявину; тоді почувся рев літаків, які вихоплювалися з-над гори й на бриючому польоті скидали бомби; оборона заламалася, партизани почали відступати на південну лінію в бік Хімчина, а тоді ззаду затріскотіли кулемети – то наспіла з Косова моторизована бригада військ НКВД, й розпочалася різня. Карателі обступили упівців й заколювали їх багнетами. І враз зайнялася вогнем колиба…

Данило все те бачив. Уздріти Назарія в тій веремії, звісно, не міг, та бачили боднарівці, як вели центральною коломийською вулицею гурт полонених партизанів із зв’язаними назад руками, закривавлених, обшарпаних – до гардинної фабрики, навпроти міського парку, переміненої на тюрму, й хтось упізнав серед них сина боднарівського вчителя Пігуляка.

Ніхто, крім Данила, не міг того програшного бою засвідчити. Та він мовчав, пригноблений соромом, який не покидав його відтоді й донині, й Назарій ніколи не дізнався, що його односельця з Боднарівки завше мучило сумління за те, що мусив мовчки спостерігати смерть…

* * *

Отець Павло й Данило Іванович мовчки сиділи за столиком, виминаючи поглядом один одного, снували свої здогадки про Назарієві таємниці, не насмілюючись висловлювати їх уголос. А доктор Роман прошивав поглядом просвіт між їхніми нахиленими головами, вдивлявся на незайняте крісло й бачив в уяві Назарія. І думав про те, що знає про нього набагато більше, ніж приятелі, й міг би перед ними розкрити чимало секретів відсутнього.

…Совєтські вожді відходили один за другим у засвіти, немовби їх чума косила, державна машина почала відчутно буксувати – назрівала чергова відлига, яку згодом політики назвуть «перебудовою». Роман на той час закінчив навчання у коломийському медичному технікумі й працював рентґенологом у міській поліклініці…

Й одного дня отримав листа від Назарія, який після зняття судимості працював на посаді завідувача складом при воркутинській шахті «Капітальна».

Лист утішив Романа, а теж і вельми здивував: недавній каторжанин, який пережив десятилітню неволю і свого часу виповз із звалища безнадійних дистрофіків, у котрих шкіра на сідницях уже не відставала, приклеївшись сухою плівкою до кісток, – й ожив, хоч такі доходяги всі до одного замерзали на снігу в тундрі. А він таки знайшов у собі рештки сил, доповз до барака й одужав – на клопіт табірних лікарів, які повертали його до життя.

Назаріїв лист, на диво, гейби переповнювався світлом, що його дарує заполярного літа сонце, яке вже не ховається за обрій, й тоді враз оживає вічна мерзлота, мов той дистрофік на звалищах трупів. Й квапно вкривається зігріта кора землі повінню білої морошки, гарячими голівками полярних маків, хащами червоного іван-чаю й острівцями сонцеподібних ромашок… І все те, мій друже, становить величну красу життя – вічного й нездоланного ані віхолою, ані людьми, і я йду тим неозорим заквітчаним простором, де немає житловищ й доріг, і зупиняюся перед уральським хребтом, що біжить навперегони з тугоплинною Усою, лягаю на ліжник заквітлого моху і вдивляюся в небо, немов у вічність, втішений волею, яку запосяг не з лукавої ласки власть імущих, а силою власного духа, завдяки якому був я вільний і в тюрмі.

А сонце мандрує колесом обрію, лише на хвилину ховається за сизим пругом і знову вихоплюється на крайнебо, немов плавець, який виринає з темних водних глибин, щоб схопити ковток повітря…

Приїдь до мене, дорогий Романе, ми з тобою маємо право втішатися чарами світу, бо зважилися пролити за його свободу кров – взяли на себе покуту за свій народ, немов за Спартака повсталі раби. Хто як умів, вважаючи обраний шлях найоптимальнішим. Ми на тортурах зберегли свої хребти, вийшли з пекла цілими людьми й таким чином здобули повне право на своє майбуття.

І якщо, змаргані муками неволі, не зможемо стати будівничими нового життя, то хоч запишемо у своїх діяріюшах слова: за його красу варто було йти на муки. Приїжджай до мене на літо, мій друже…

…І я, не вагаючись, поїхав у Воркуту.

Не довго роздивлявся на воркутинському вокзалі, шукаючи Назарія серед людського натовпу, – він сам підійшов до мене, видно, не дуже я змінився. А він – нітрохи…

Ми завмерли в обіймах, і я з подивом придивлявся до його обличчя: чей десять неймовірно важких літ пролетіло над ним, йому вже за тридцять – й жодного сліду пережитого! Його добрі очі обігріли мене тихим світлом, і як це сталося, запитав я його, що ти такий?! Заспокоюючи моє здивування, відказав Назарій:

«Не дивуйся: біль, ненависть і безнадія вигоріли в муках, залишивши після себе на дні душі лише доброту, яка не дозволяла мені зненавидіти весь