Світлана Талан - раКУРС

наміру сама закохуватись у когось чи закохувати в себе. Бажання створити сім’ю відійшло на другий план, на першому були нерозв’язані проблеми. І хоча рани від розлучень із тими чоловіками, з якими хотіла створити родину, уже затяглися, ятрилися інші, і поки що я не хотіла заміж. То чому ж мене так тягне до незнайомця? Можливо, тому, що він поважав мій особистий простір?

Серце шалено закалатало, коли помітила його на нашій лавці. Він прийшов, була субота, наш день. Я підійшла, сіла поруч. Усе було так, ніби ми бачилися вчора. Ми знову гуляли містом, аж поки не дійшли до площі Перемоги.

— Так шкода, що не працюють фонтани, — сказала я.

— Уже осінь, — промовив він.

— Я мала на увазі, що влітку не працювали. Кажуть, Льодовий палац, яким завжди пишалися містяни, навіть льоду вже не має.

— Справді? — щиро здивувався він. — А той торговельний центр, — указав на будівлю навпроти з написом «Мир», — і досі називають «Дитячий світ», хоча там уже нема дитячих речей та іграшок.

— Люди довго звикають до чогось нового, особливо до інших назв, — сказала я.

Полив дощ. Саме полив, а не пішов, холодний, осінній, а в мене не було парасольки.

— Ходімо до мене, зігріємося чаєм із малиновим варенням, — запропонував він. — Мама привезла, домашнє!

І хоча йти було недалеко, я встигла промокнути. Він одразу заметушився на кухні. Я чула, як він ставив чайник на плиту, як відчинив холодильник, дістаючи банку варення, як брязнули чайні ложечки. Я вслуховувалась у ці такі буденні звуки й розуміла, чого мені не вистачає в житті, щоб відчувати миті щастя. Ось такого брязкання на кухні, коли ти знаєш, що про тебе турбуються. Вірного друга, який бачить у тобі не лише жінку, з якою можна поскакати в ліжку. Людини, на яку можна покластися і якій можна довіряти.

Хлопець приніс чай, поставив на журнальний столик, що, напевно, народився ще в СРСР. Ми пили чай і розмовляли ні про що й про все одразу. Я зловила себе на думці, що не хочу, щоб закінчувався цей сірий непривітний дощовий осінній день, у якому ми були удвох, і нам було так спокійно й затишно.

Я підійшла до вікна, задивилася на негоду, яка розгулялася. Вітер злився в одне ціле з дощем, він хотів показати свою владу й силу, тому спрямовував дощові потоки в різні напрямки, без жалю зривав золоте вбрання з дерев. Хопець підійшов до мене, став позаду, поклав долоні на мої плечі.

— Ти мокра, — сказав він, знімаючи легку курточку.

Я стояла у футболці, усе ще спостерігаючи за дощем, коли він торкнувся губами моєї шиї. Тепла хвиля розлилася по тілу від того ніжного дотику, і я не опиралася, коли він поцілував мене ще раз.

Ми кохалися довго й пристрасно, віддаючи одне одному свою ніжність і ласку. Надворі шаленів вітер, у вікна барабанив дощ, а нам було добре разом. Коли ми лежали стомлені на ліжку, я раптом згадала, що ми навіть не знайомі по-справжньому.

— Слухай, я нібито порядна мама двох діточок, хоча й не зовсім, бо мама-одиначка, — сказала я, дивлячись на нього. — Здається, не повія, а кохаюсь із незнайомцем, якого не знаю навіть як звати!

— І я, здається, кохався не з повією, а не знаю її імені, — у тон мені сказав він.

Ми реготали до сліз, качаючись у ліжку. Коли напад сміху минув, я сказала:

— Моє ім’я — Еліна.

— Воно гарне, як і ти, — сказав він. — Я Євген, можна Женя.

— Також красиве ім’я.

— Я хочу, щоб це не закінчувалося, — промовив він.

— Що саме?

— Я хочу бути з тобою.

— Я також, — сказала я. — Те, що в мене двоє діточок, тебе не злякало?

— Хіба можуть діти лякати?

— Ще в мене є сестра, вона живе зі мною. Їй потрібна велика сума грошей на операцію. Я звернулася до волонтерів, можливо, щось зберуть.

— Познайомиш зі своїми рідними? — запитав Женя.

— Звичайно!

Після тієї суботи ми зустрічалися ще тричі. Заздалегідь не домовлялися ні про що. Не змовляючись, кожен із нас окремо вирішив приходити зранку щосуботи на наше місце в Гогольсквері. Щоб не обтяжувати себе обов’язками, на наше місце мав прийти той, хто вважав за потрібне. І ми приходили обоє.

Ми з Женею домовилися, що наступної п’ятниці він завітає до нас на вечерю. Я вирішила, що маємо залишити суботу нашою, де лише ми удвох, тож заздалегідь наліпила домашніх пельменів, купила на ринку сметани, залишалося тільки зварити їх перед приходом Жені.

Я мала звільнитись о п’ятій, на сьому годину запросила гостя, і в мене був час, щоб дістатися додому, перевдягтися й підготувати вечерю. На лихо, приїхали перевіряючі й керівництво наказало затриматися до шостої години вечора. Насправді ж ми звільнилися, коли була вже чверть на сьому. Додому дісталася майже о сьомій.