Світлана Талан - раКУРС

— Уже стоїть! — відповіла сестра. — Де ти була?

Я не встигла відповісти, як подзвонили у двері. Як була, у берцях та військовій формі, я відчинила двері. Переді мною стояв Женя з великим букетом білих троянд. Його погляд зупинився на моїй формі, і він стояв із застиглою на лиці усмішкою й здивовано кліпав очима.

— Хто там? — запитала Соля й вийшла до мене. — О! Я його знаю! — сказала вона, побачивши Женю. — Це той самий бойовик ЛеНеРе, той хлопець, про якого я тобі розказувала.

— Той самий сепаратист? — вичавила я із себе.

— Той, хто врятував мене, — уточнила Соля.

Мені здавалося, що земля тріснула піді мною і я провалююсь у її глибини.

— Геть! — закричала йому. — Я не хочу тебе бачити!

Я з усієї сили гепнула дверима перед його носом і замкнулася на всі замки. Мене трусило, і я схопила пачку цигарок, побігла на балкон. Тремтіло все всередині, пальці не слухалися, коли я діставала цигарку, і вона зламалася. Зі злістю пожбурила її з балкона, дістала іншу й довго тремтячими пальцями намагалася прикурити її запальничкою. Я вже курила другу поспіль цигарку, коли до мене підійшла Соля.

— Навіщо ти так? — запитала вона.

— А як треба? Трояндовими пелюстками всипати дорогу сепаратистові?!

— Не знаю, як він потрапив до бойовиків, тому не маю права засуджувати. А ти знаєш?

— Не знаю й не хочу знати! — відрізала я.

— Я знаю лише те, що він ризикував своїм життям, коли звільняв нас із полону.

— Я довірилася йому і вкотре так уляпалась, — із сумом промовила я. — Я, із загостреним почуттям патріотизму, до самих кісток патріот, спала зі своїм ворогом! Що це було? Доля наді мною так жартує? Чому? Чому саме він став тим, із ким мені було так просто, спокійно й затишно? Солю, скажи мені чому? Чому я така недолуга?

Я не стрималась і розревілась у Солі на грудях.

— Ми повинні пам’ятати, що він урятував мені життя, — спокійно промовила Соля, погладжуючи моє волосся.

— Я хочу все забути, — плакала я. — Забути назавжди.

Не пам’ятаю, як минули два вихідні. З мене ніби душу вийняли, і я не знала, куди себе подіти. З радістю зустріла понеділок, коли можна було піти на службу й не думати про нього.

Увесь наступний тиждень ми із Солею не згадували Женю. Я ходила, немов привид, розгублена, спустошена, уся в роздумах. У п’ятницю ввечері Соля знову нагадала мені про нього.

— Можеш на мене ображатися, але ти повинна Женю перепросити за свій учинок, — сказала вона мені.

— Я?! За що?

— Ми повинні йому дякувати за мій порятунок, ось за що!

— Я не збираюся вибачатися перед сепаратистом! — чітко промовляючи кожне слово, сказала я сестрі.

— То, може, потрібно було мені там загинути?! — скрикнула вона з обуренням. — Нехай би мене ще ґвалтували, а потім стратили?! Так було б краще?! Може, тобі було б легше, ніж тепер панькатися з калікою, яка не може навіть їсти приготувати?!

З її очей бризнули сльози. Я схопила Солю в обійми, почала цілувати м’яке волосся, мокрі очі.

— Ну що ти таке кажеш, сонечко! — промовляла я. — Як ти можеш?

— А ти? Як ти можеш?!

…У понеділок мені зателефонували з волонтерського центру й попрохали під’їхати в офіс. В обідню перерву я викликала таксі й за десять хвилин була на місці.

— Нам вдалося зібрати потрібну суму, — сповістили мені, і я так розчулилася, що ледь не розплакалася.

Увечері поклала на стіл гроші.

— Солю, це тобі на операції та реабілітацію зібрали волонтери, — сказала я сестрі. — Ось телефон лікаря-нейрохірурга, який робитиме операції. Дзвони й домовляйся, коли можна їхати в Київ.

— Я поїду згодом, не зараз, — сказала вона.

— Чому? — здивувалась я.

— Потрібно їхати з чистою совістю, а ми… ти образила людину, яка врятувала мені життя. Не по-людськи якось, — сказала Соля й пішла в іншу кімнату.

Коли я прийшов до Еліни й вона відчинила двері, я побачив її у військовій формі. Це було так неочікувано, що я стояв ошелешений і здивовано блимав очима. Потім я побачив її сестру, ту саму білявку, яку разом зі ще одним хлопцем звільнив із полону на прохання Анатолія Андрійовича. Дівчина назвала мене бойовиком ЛНР, і я справді був таким. То було тоді. Я зрозумів реакцію Еліни й пішов геть, залишивши квіти під дверима. Я не мав права її засуджувати, але відчув утрату рідної та близької людини. Ми з Еліною знайомі недовго, але вже встигли зблизитися. Я хотів бути з нею, хоча після втрати Люби вже не сподівався на таке.