Світлана Талан - раКУРС

Напевно, вона хотіла сказати щось на своє виправдання, але я ж не сліпий. Схоже, між нею та майором зароджувалося велике почуття. Не знаю, може, я й помилявся, бо такою матір я ніколи не бачив.

Майже рік тому я випадково познайомився з Євгеном. Здавалося б, випадкове знайомство у фізкабінеті, яке мало б залишитися простою принагідною зустріччю. Так склалося, що наше знайомство мало продовження, і в ньому повинна була стояти крапка після того, як він допоміг звільнити наших людей, а я йому — виїхати в Росію. Тоді я вважав, що ніколи більше не побачу цього юнака й не дізнаюся, як склалась у подальшому його доля. Але життя непередбачуване й іноді робить такі віражі та повороти, на які людина не сподівається. Коли я дізнався, що Євген хоче скористатися програмою СБУ «Повертайся додому», зрадів. У юнака з’явився шанс виправити минулі помилки й почати інше життя, тому охоче погодився йому допомогти.

Я зустрівся з Наталією, матір’ю Жені, коли вона почала пробивати синові шлях до нового життя. Проста жінка, яка відверто зізналася, як вона повірила у створення нової незалежної республіки, мріяла про щасливе життя в ній і яке розчарування було пізніше. Вона звинувачувала себе в тому, що сама стала на хибний шлях і своїми руками підштовхнула до нього сина.

— Я маю його врятувати, — сказала вона мені, — якщо не зможу, то сенс мого життя буде втрачено.

— А сам ваш син хоче того порятунку? — спитав тоді в неї.

Розмова мала бути непростою, довгою й відвертою. Стіни робочого кабінету, уся обстановка, колеги, які постійно заходять у справах, — усе це не спонукало до відвертості, а я хотів докопатися до істини й знати напевно, чи варто взятися допомагати хлопцеві, чи ні. Мені не хотілося бути обманутим і чимось допомогти юнакові, якщо він не зробив висновків і лише хоче скористатися програмою, щоб вийти сухим із води й повернутися в Україну. Тоді я вперше запросив Наталію посидіти десь у затишному кафе й спокійно поговорити. Це було не в моїх правилах — запрошувати жінок, які прийшли в справах, на чашку кави, але правила іноді мають винятки.

Я слухав її розповіді, і моя інтуїція підказувала, що кожне її слово щире, як і сама вона. Приємне відкрите обличчя з правильними рисами, коротке світле волосся, яке ледь сягало плечей, приємний голос і гарні очі, у яких сум і тривога за єдиного сина. Вона не клянчила, не благала допомогти, просто й відверто розповідала про своє життя в Первомайську, про розлучення з чоловіком та виховання сина. Наталія не нарікала на життя, не скиглила, намагаючись викликати співчуття до себе, як це часто люблять робити жінки, не здогадуючись, що це провокує зворотну реакцію. Я вперше не згадував свою колишню дружину й не порівнював її з іншою жінкою. Лише раз промайнув спогад про неї, коли я подивився на маленькі срібні сережки у вухах Наталії, згадавши дорогі прикраси дружини, які виблискували діамантами в її вухах.

Я пообіцяв жінці посприяти в поверненні сина й гадав, що то була наша остання зустріч. Кілька днів я намагався забути Наталію, але її образ переслідував мене настільки, що не втримався від спокуси ще раз її побачити.

— Це ділова зустріч, і я їм допомагаю, — сказав я собі, їдучи зустрічати Женю в Мілове.

Але якщо можна обдурити самого себе словами, то серце не обдуриш. Наталія приваблювала мене, і я вимушений був підняти руку вгору й бути щирим сам із собою. Я знову й знову шукав зустрічей із нею й знаходив для цього привід. Після розлучення я зарікся мати щось спільне з жінками, окрім хіба що ні до чого не зобов’язуючого сексу; я був упевнений, що не зустріну таку, якій би міг повірити. Не вірити Наталії я не міг. Я не знаю, як складуться надалі наші стосунки, але я вже не бачу свого життя без неї.

Я вийшла на службу й уже не мала вільного часу. Лише в суботу змогла трохи передихнути. Збиралася виспатися, але все одно прокинулася рано, і сон як вітром здуло. Приготувала сніданок дівчаткам, попила кави, зателефонувала батькові. Як завжди, він сказав, що в нього все добре, але сумує за нами. Я знову пропонувала кинути геть усе й переїжджати до нас.

— Я залишуся тут, — сказав він укотре. — Тут моя дружина й наша квартира.

— Мама померла, і ми не хочемо втратите ще й тебе, — сказала я йому. — Що нам робити, якщо тебе там уб’ють?

— Якщо загину, то буду поруч із нею, уже назавжди, — сумно сказав він. — А квартиру треба зберегти для когось із вас або й для всіх.

Так завжди закінчувалися наші розмови, і переконати батька було не в моїх силах. Я тинялася з кімнати в кімнату, ніби загубила щось важливе, не можу знайти й не розумію, що саме загубила. Потім поглянула на настінний календар — і все стало на свої місця. Була субота. У цей день тижня я вперше зустріла у сквері незнайомця, і саме його мені бракувало. Я швидко зібралась і пішла з дому.

Дорогою до Гогольскверу я думала про розчарування, яке мене може спіткати, коли він сьогодні не прийде. Намагалася зрозуміти, чому мене так тягне до нього. Приваблива зовнішність? Але ж таких, як він, багато в місті. Уміння вислухати? Ні, я майже нічого про себе не розповідала, і він не питав. Був хорошим співрозмовником? Це не причина так поспішати, щоб його побачити. Війна зробила мене зрілішою, дорослішою, більш розсудливою, і я не мала